Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. кв. км. Поляки заселяли лише 180 тис. кв. км цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.
Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.
Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.
Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього населення.
Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.
Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.
Объяснение:
Реализуя первую задачу, большевики определили двух своих главных противников — религию и «буржуазную культуру». Уже в 1918 г. был издан Декрет об отделении церкви от государства и школы, началось массовое закрытие храмов, аресты и уничтожение священнослужителей, изъятие церковных ценностей.
В 1922 г. из страны были высланы 160 крупных ученых, философов и деятелей культуры, не принявших советскую власть — Н.А. Бердяев, С.Н. Булгаков, И.А. Ильин, Л.П. Карсавин, Е.Н. Трубецкой, П.А. Сорокин, А.А. Кизеветтер, С.Л. Франк, Н.О. Лосский и др. Данная акция высылки была названа в истории «философским пароходом». В этом же году был создан Главлит — специальный цензурный орган по контролю за печатными публикациями в стране. Руководство культурой стало осуществляться Народным комиссариатом просвещения во главе с А.В. Луначарским под общим контролем ЦК партии большевиков. К середине 20-х гг. прекратилась деятельность практически всех частных книгоиздательств, возникших при переходе к нэпу, были закрыты независимые научные и литературно-художественные журналы.
Решению второй задачи — ликвидации неграмотности и народному образованию — большевики придавали большое значение. Более половины населения страны к 1917 г. было неграмотным. Уже в декабре 1919 г. принимается декрет СНК «О ликвидации безграмотности среди населения РСФСР», где предписывалось всему населению в возрасте от восьми до 50 лет обязано обучаться грамоте. В 1923 г. было создано Всероссий ское добровольное общество «Долой неграмотность», которое охватывало тысячи школ по ликвидации неграмотности (ликбезы). В 1925 г. в них занималось почти 1,4 млн взрослого населения. С 1923 г. непрерывно росла сеть рабочих клубов, изб-читален, библиотек. Начали активно изд аваться специальные серии популярных брошюр в основном на ан тирелигиозные и революционные темы, где развертыва ется пропаганда коммунистической идеологии.
Строилась новая система образования. Вводилось обязательное бесплатное 7-летнее обучение по двум ступеням: пять лет первой ступени и два года второй. Массовой формой подготовки кадров рабочих стали школы фабрично-заводского обучения (ФЗУ). Более 3/4 учащихся этих школ были детьми рабочих. Кадры низшего и среднего технического и административного персонала (мастера, бригадиры, механики) готовились в техникумах, в специальных профессиональных школах и на краткосроч ных курсах. Серьезные изменения произошли в области высшего образования. Уже 1918 г. были введены новые правила поступления в вузы, предусматривавшие максимальную доступность и бесплатность обучения. В ВУЗы зачислялись преимущественно выходцы из рабочих и крестьян семей. В 20-е гг. возникла особая форма высшего образования рабочих — рабочие факультеты (рабфаки), которые вырастили первое поколение советской интеллигенции, политически и идеологически лояльной к советской власти. В 1921 г. было введено новое положение о высших учебных заведениях, согласно которому упразднялась автономия вузов, и вводилось их управление через структуры Народного комиссариата просвещения (Наркомпроса). Ликвидировались историко-филологические и юридические факультеты, они заменялись факультетами общественных наук. В качестве обязательных предметов были введены «ис торический материализм», «история пролетарской револю ции», «история Советского государства и права», «экономичес кая политика диктатуры пролетариата».
