ОбъяснНа схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, простягалися незаймані землі. Колись вони належали Чернігово-Сіверському князівству, були гарно залюднені та обжиті, але в 13 ст. зазнали спустошливих набігів ординців. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 30-х рр. 17 ст. сюди потяглися українські переселенці, які залишали рідні міста після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд усіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від ударів зі Степу.
Масові переселення українців випали на середину 17 ст. Складність внутрішньої ситуації, пов’язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села, залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. козаки під проводом полковника Івана Дзиковського на Тихій Сосні, притоці Дону, заснували місто Острогозьк.
Інший великий гурт переселенців на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснував місто Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Подібну історію заснування мали такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону - Слобідська Україна, або Слобожанщина.
Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. Зокрема, право займанщини, за яким кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, яке царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя полягало в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.
Отже, протягом другої половини 17 ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна - Слобідська.
Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.
ение:
Внизу, выберешь себе, что тебе нужно
Объяснение:
Формування давньоруської держави починається у другій половині IX ст. Слов’яни належать до народів індоєвропейської родини. Праслов’яни населили територію давньоруської держави у III-II тис. до н. е. Їм протистояли спочатку кимерійці, потім – скіфські племена. Власним ім’ям почали іменуватися з VI ст. н. е.
Формування давньоруської народності належить періоду IX-X ст. Воно здійснювалось у процесі асиміляції слов’ян з фінно-уграми і балтами. До цих часів належить поняття "Русь". У широкому смислі "Русь" означала усі землі східних слов’ян, що підвладні Києву. У вузькому значенні (географічному) – місце, що лежить на південь від Києва, між річками Рось, Росава, Дніпро.
Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Київською Руссю від скіфських землеробських племен, а також у цілому від праслов’янської етнічної спільноти.
Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.
В Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирило та Мефодій.
Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон.
Своё правление Дарий начал с того, что восстановил все привилегии персидской знати, отменённые Гауматой. Это вызвало резкую оппозицию у подвластных персам народов. Первыми восстали эламиты и вавилоняне. В Эламе некий Ассина провозгласил себя царём Элама, но был разгромлен посланными Дарием войсками, пленён и доставлен к персидскому царю, который его казнил.
Вавилоняне восстали под руководством Нидинту-Бела, который объявил себя Навуходоносором, сыном Набонида. Уже к 3 октября 522 года до н. э. Нидинту-Бел был признан царём в Сиппаре, Борсиппе и в других городах Вавилонии. Восстание вавилонян обрело настолько широкий размах, что Дарий счёл необходимым лично возглавить поход против них. Войско вавилонян заняло оборону возле Тигра, прикрывая переправы через реку, но Дарий, посадив своих воинов на верблюдов, лошадей и на надутые меха, переправился вплавь через Тигр и внезапным ударом рассеял армию вавилонян (24-й день месяца ассиядия — 13 декабря 522 года до н. э.). Через 5 дней (2-й день месяца анамака — 18 декабря) у города Зазана на Евфратепроизошло второе сражение Дария с восставшими. Вавилоняне вновь потерпели поражение, большая часть их армии была прижата к реке и сброшена в воду. Нидинту-Бел бежал и укрылся в Вавилоне. Дарий взял мятежный город. Нидинту-Бел и другие 48 руководителей восстания были преданы казни. Не исключено, что Нидинту-Бел действительно был сыном Набонида, после пленения которого всего 17 лет. На Бехистунском рельефе Нидинту-Бел изображён пожилым человеком. Не лишено интереса и то, что после захвата Нидинту-Бела в плен, Дарий не стал его показывать народу, как обычно поступал с самозванцами, выдающими себя за представителей древних династий[2].
О восстании вавилонян говорит и Геродот, но относит его ко времени более позднему и рассказывает такие подробности, которые едва ли совместимы с повествованием надписи. Вавилоняне крайне ожесточены. Они убивают большинство женщин, как лишние рты; Дарий осаждает бесплодно Вавилон двадцать месяцев, испытывая только издевательства осаждённых. Не и пример Кира (отведение реки), и Вавилон падает только благодаря самопожертвованию Зопира, который изувечил себя и перебежал к врагам якобы из мести Дарию, подвергшему его увечью, и затем, сделавшись полководцем вавилонян, передал город Дарию. Последний срывает укрепления Вавилона, казнит три тысячи вавилонян и заставляет остальных жениться на иногородних женщинах, так как своих они истребили. Зопир за свою преданность назначается сатрапом Вавилонии[3][4][5][6]. Видно тут отразилось семейное предание, записанное Геродотом со слов перебежавшего к грекам Зопира, внука того героя Зопира, сатрапа Вавилонии. Однако для времени продолжительной осады указанной Геродотом у нас нет соответствующих хронологических рамок.
Хотя надписей, оставленных самозванцем, не сохранилось, но следы восстания можно усмотреть в нескольких контрактах банкирской конторы Эгиби и сыновей. Они помечены именем «Навуходоносора, царя Вавилона» и именами свидетелей — сыновей Эгиби, тождественных тем, которые подписывались на контрактах времени Камбиса, Лжебардии и Дария, следовательно не могут относиться ко времени великого Навуходоносора II. Годом «начала царствования» Навуходоносора III датированы за подписью Итти-Мардук-балату сына Эгиби таблички с 10 числа 7-го месяца до 21 числа 9-го месяца, следовательно, царствование самозванца Нидинту-Бела продолжалось не более 3-х месяцев. Кроме того найдена табличка, датированная 6-м числом 10 месяца «начала царствования Дария»; следовательно, уже через четыре дня после битвы при Зазане Вавилон был во власти Дария, и о продолжительной осаде не может быть и речи.