Основным источником рабов был захват в плен. Именно пленные иностранцы составляли подавляющее большинство рабов в Древнем Риме, о чём свидетельствует анализ многочисленных письменных источников, в частности, надгробных надписей. Например, как указывает известный французский историк Клод Николе, большинство рабов на Сицилии в конце II века до н. э. (когда рабство на острове достигло наибольших масштабов) были уроженцами Малой Азии, Сирии, Греции, которые были до этого захвачены Римом.
"·····В понимании римлян, — пишет историк, — раб ассоциировался с иностранцем. Также как древние греки считали всех варваров низшей расой, у которых естественным состоянием было рабство, такие же взгляды разделяли и римляне·····"
Іван I Калита опанував Переяславлем і затвердився в ньому, а Олександр і Борис від'їхали з Москви до Твері, так що при Юрієві незмінно залишався один тільки Опанас. Сам Іван мав приватноправовий погляд на княження, як і його батько і старший брат. У своєму заповіті він долю брата Симеона надав старшому своєму синові Дмитру, а молодшому, Івану, — свою власну долю, отриману від Калити. За племінником, сином Андрія Івановича, Володимиром, була затверджена доля його батька. Під час малоліття Дмитра, управління державою знаходилося в руках бояр, природних прихильників об'єднувальної політики, бо чим менше було князів, тим більше було для бояр годувань. Вже в 1362 році Дмитро зігнав з престолу Дмитра Суздальського і став володарювати над князями ростовськими і суздальськими. Після смерті його молодшого брата Івана доля останнього була приєднана до Москви. У своїй духівниці великий князь заповідає старшому своєму синові Василю все велике княження, а з московської долі дає йому Коломну і половину своєї частки в Москві.
Інші володіння він розділяє між чотирма своїми синами; дружині також дає долю. На випадок смерті Василя бездітним робиться розпорядження, щоб його доля (велике княження) перейшла неподільною до наступного брата. Василь I продовжував збільшувати московські володіння. Будучи в Орді, він купив ярлик на Нижньогородське князівство, що було у володінні двоюрідного діда Василя, Бориса Костянтиновича. Окрім Нижнього, за том же ярликом Василь придбав Городець, Муром, Мещеру, Тарусу і, таким чином, опанував всім Суздальським княженням. Василя I пережив тільки один його син; ця обставина багато сприяла цілісності державної території. Василь Дмитрович заповів Василю Васильовичеві всі свої володіння, виділивши, за звичаєм, частину дружині своїй в довічне володіння. Нового великого князя, в його боротьбі з дядьком Юрієм і синами останнього, знову підтримували бояри. При їх до Василь II приєднав до Москви Серпухов; при їх же до він вийшов і переможцем з боротьби не зважаючи на те, що попадався в полон і був засліплений (за що отримав прізвисько Темний).
Вмираючи, Василь II розділив свої володіння між синами. Старшому, Івану, він дав велике княження Володимирське, яке було нерозривно пов'язано тепер з Москвою; у Москві він дає йому тільки свою спадкову третину. Іншим синам, Юрієві, Андрію Великому, Борису і Андрію Меньшому, великий князь також дає долі, але Іван отримав значно більше, чим всі брати разом, і у нього були всі засоби тримати їх в своїх руках. Іван III любив збільшувати свої володіння мирним шляхом. Він приєднав до своїх володінь верейську долю, передану йому князем, і долю брата свого Юрія, що помер в 1472 р.; Андрій Меньшой віддав Івану свою долю, окрім однієї волості під Москвою, призначеної для Андрія Старшого. Племінник великого князя, Іван Борисович, заповідав йому свою вотчину крім свого родича Федора; так само поступив і рязанський князь Федір Васильович, що заповів Івану свою вотчину на Рязані, в місті і на посаді, стару Рязань і Перевітеськ з волостями.
Силою Іван III приєднав до Москви тільки Новгород і Твер. Хоча великий князь висловлювався проти доль і переконував литовського князя не дробити держави, але сам він, поступаючись московській традиції, розділив свої володіння, причому старшому синові Василю дав велике княження, з 66 містами, а іншим своїм чотирьом синам — тільки 30 міст. Право карбувати монету отримав великий князь. У заповіті Івана III було остаточно вирішено питання про виморочні долі: долі могли переходити тільки до синів власника; якщо ж синів не було, то доля приєднувалася до великого княження. Власник міг довічно наділити дружину свою, але після смерті її наділ цей поступав у володіння великого князя. Василь III був останнім князем Московського князівства. Йому вдалося без воєн приєднати до Москви Псков, Рязань і северські князівства.
Удільна система цим не була знищена. Як звичай, вона продовжувала існувати і не була відмінена яким-небудь законодавчим актом, а вимерла поступово, поступившись місцем ідеї державної єдності, яка давно вже позначалася в тому, що старший брат отримував звичайно долю, що у багато разів перевершувала долі решти братів. Вмираючи, Василь III розділив свої володіння між синами Іваном і Юрієм. Хотів виділити значну долю синові своєму Федору і Івану IV.
Объяснение:
В годы правления Екатерины I была открыта Академия наук, организована экспедиция В. Беринга, учрежден орден Святого Александра Невского.
За 2 года правления Екатерины I Россия не вела больших войн, только на Кавказе действовал отдельный корпус под началом князя Долгорукова, стараясь отбить персидские территории, пока Персия находилась в состоянии смуты, а Турция неудачно воевала с персидскими мятежниками. В Европе дело ограничивалось дипломатической активностью в отстаивании интересов голштинского герцога (мужа Анны Петровны, дочери Екатерины I) против Дании.