Як і раніше, скульптура розвивалася у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася насамперед у вигляді орнаментального декоративного різьблення; фігурна скульптура тут виступала хіба що спорадично, спроби ввести її у другій половині XVIII ст. до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землях, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами. У мистецтві латинської традиції кругла скульптура, навпаки, домінувала однозначно, в середині XVIII ст. на короткий час навіть вийшовши на чільне місце в мистецькому житті. Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослинних мотивів. У ранніх пам'ятках середини століття іноді ще застосовують орнаментику пізньоманьєристичного зразка, як, наприклад, в іконостасах церкви Собору архангела Михаїла у Волі Висоцькій поблизу Жовкви (1655) чи святого Юра в Дрогобичі (1659). Царські врата першого з них продовжують іконографію наскрізно різьблених врат іконостаса львівської П'ятницької церкви. Цю традицію порушено введенням теми дерева Єссея, найраніший зразок якої дають врата іконостаса Стрітенського приділу Софійського собору 1689 p., а на західноукраїнських землях — каплиці Трьох святителів львівської Успенської церкви (1697). Останні належать одному з майстрів європейського культурного кола. В останній чверті XVII ст. за піднесення жовківського мистецького середовища склався місцевий осередок сницарства. Першим його представником був Юрій Михалович, діяльність якого розгорталася в 60—90-х pp., проте достовірні роботи майстра не відомі.
На нынешней территории Санкт-Петербурга и окрестностей примерно миллион лет назад находились лиственные леса, текли полноводные реки. В периоды глобальных похолоданий эта территория многократно покрывалась материковыми льдами. Толщина ледяного панциря достигала более 1 км. Эпоха великого оледенения длилась несколько десятков тысяч лет. Примерно 20—25 тысяч лет назад ледник начал таять и около 12 тысяч лет назад он растаял. 10—7,5 тысяч лет назад Невы ещё не было. На её месте текли две реки (ныне Тосна иМга). Около 4—4,5 тысяч лет назад появилась Нева. Река в геологическом отношении сравнительно молодая. В нынешнем виде Нева сформировалась около 2,5 тыс. лет назад[1].
После очередного освобождения территории от ледника она стала заселяться . Согласно одной из наиболее распространённых на текущий момент версий, название Неве дали западныеиндоевропейцы, ставшие свидетелями её прорыва из Ладожского озера в Финский залив[2]. В первом тысячелетии до нашей эры с Верхней Волги сюда пришли предкиприбалтийско-финских народов.
В VIII—IX веках берега Невы заселиливосточные славяне (ильменские словенеи кривичи). В IX веке образоваласьНовгородская Русь, и она стала контролировать земли, где позднее расположится Санкт-Петербург. За обладание данной территорией велась длительная борьба между Новгородом, а затем Россией, с одной стороны, иШвецией, с другой. В 1240 году в этом месте произошла Невская битва между шведами и новгородцами. В 1300 году шведами была основана крепостьЛандскрона (венец земли) в устье Охты. В 1301 году она была захвачена и полностью уничтожена новгородцами под предводительством великого князяАндрея Александровича. По данным новгородских источников, в 1470-е годы в дельте Невы находилось много поселений: 15 деревень в низовьях Охты, на Петроградской стороне было 30 дворов, на Васильевском острове — 24 двора, 8 в Адмиралтейской части, деревня в 4 двора находилась на местеАлександро-Невской лавры. Окрестности Невской дельты были более густо заселены[3].
