Народных трибунов было 10 человек, избиравшихся ежегодно. Как должностные лица они не подлежали ответственности и были неприкосновенны: лицо, оскорбившее народного трибуна или причинившее ему вред, считалось проклятым, становилось вне закона. Основным и самым ранним историческим правом трибунов было право народный трибун был обязан своим личным вмешательством (intercessio) любому гражданину, обратившемуся к нему за содействием против каждого магистрата (кроме диктатора, на которого право интерцессии не распространялось). Для того чтобы народного трибуна легко можно было найти, он не мог покидать Рим более чем на один день, и дверь его дома должна была быть всегда открытой.
не уверенна в ответе
Одразу після війни за австрійську спадщину Марія Терезія взялася за справу проведення реформ, покликаних перетворити роз’єднану державу, що знаходилася в стані фінансової кризи в єдиний організм, здатний функціонувати за нових економічних умов при становленні капіталістичних відносин. Реформаторська діяльність охопила практично всі сторони державного життя. Вимушена одразу при вступі на престол вести війну за австрійську спадщину, імператриця стала перед необхідністю проведення військової реформи, яку й було проведено в першу чергу. Паралельно втілювалися зміни в сфері адміністративного управління та фінансів. Законом про загальний податок на прибуток було покладено кінець привілеям дворянства та духовенства й збільшено надходження до державної скарбниці. Адміністративна реформа була спрямована на зміцнення абсолютизму в Австрійській монархії та ліквідацію залишків станової системи.
Певних змін зазнав і стиль правління в державі. Було значною мірою спрощено придворний етикет.
Для Марії Терезії авторитет династії та міцність держави були на першому місці. В Марії Терезії та Франца Стефана Лотарингського було 16 дітей, яких одружували з представниками інших європейських правлячих династій, завдяки чому зміцнювався авторитет Австрії на міжнародній арені.
Їх сини Йосиф ІІ та Леопольд виховувались в дусі ідей Просвітництва, прониклись ідеями раціоналізму й усвідомлювали необхідність служіння державі та працювати для загального блага своїх підданих.
Йосиф ІІ (1741-1790 рр.), який був співправителем Марії, а з 1780 р. самостійно правив країною продовжив реформи матері. Він прагнув перетворити Австрію в організовану, міцну державу, причому імператор розумів необхідність усунення ключових суперечностей, які існували в суспільстві. Саме тому було ліквідовано особисту залежність селян, прийнято едикт про віротерпимість, здійснювалися реформи в сфері права, соціальної політики та охорони здоров’я. Проте прагнення імператора до жорсткої централізації та безкомпромісність призвели до наростання спротиву політиці Йосифа ІІ з боку різних соціальних та національних сил. Леопольд (1790-1792 рр.), який прийшов до влади після смерті Йосифа ІІ в досить неспокійний час змушений був відмінити ряд постанов свого брата й піти на певні поступки в першу чергу в національному питанні. Він коронувався угорською короною св. Стефана, санкціонував деякі угорські закони, посилив станове представництво земель.
Реформи, проведені в австрійській монархії в 2 пол. XVIII ст. відомі як політика «освіченого абсолютизму». Основна їх мета полягала в зміцненні позицій правлячих кіл. Перетворення в сфері адміністративно-державного управління доповнювалися реформуванням в соціальній та культурній сферах, армії, унормуванням церковних відносин, закриттям монастирів, які не займалися освітньою, лікарською чи благодійною діяльністю. Особливо вагому роль у дальшому розвитку суспільства відіграла відміна особистої залежності селян (1781 р.) та урівноправлення церковних конфесій (1782 р.)
Незважаючи на численні недоліки, реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ дали значний поштовх для розвитку держави в порівнянні з 40-ми рр. та сприяли її становленню в умовах стрімкого розвитку капіталістичних відносин.
Объяснение:
В XIX веке на окраинах империи усилились сепаратистские настроения. Османская империя начала постепнно терять свои территории, уступая технологическому превосходству Запада.
В 1908 младотурки свергли Абдул-Хамида II, после чего монархия в Османской империи стала носить декоративный характер. Установился триумвират Энвера, Талаата и Джемаля (январь 1913).
В 1912 Италия захватывает у империи Триполитанию и Киренаику (ныне Ливия) .
В Первой балканской войне 1912—1913 империя теряет подавляющее большинство своих европейских владений: Албанию, Македонию, север Греции. В течение 1913 года ей удаётся отвоевать небольшую часть земель у Болгарии в ходе Межсоюзнической (Второй балканской) войны.
Слабея, Османская империя попыталась опереться на Германии, но это только втянуло её в Первую мировую войну (1914), закончившуюся поражением Четверного союза.
В течение 1917—1918 союзники занимают ближневосточные владения Османской империи. После Первой мировой войны Сирия и Ливан перешли под контроль Франции, Палестина, Иордания и Ирак — Великобритании; на западе Аравийского полустрова при поддержке англичан (Лоуренс Аравийский) образовались независимые государства: Хиджаз, Асир и Йемен. Впоследствии Хиджаз и Асир вошли в состав Саудовской Аравии.
30 октября 1918 было заключено Мудросское перемирие, за которым последовал Севрский мирный договор (10 августа 1920). Фактически Османская империя была расчленена, причём один из крупнейших городов Малой Азии Измир (Смирна) был обещан Греции. Греческая армия взяла его 15 мая 1919, после чего началась Война за независимость. Турецкие националисты во главе с Мустафой Кемалем отказались признать мирный договор и вооружённой силой изгнали греков из Турции. К 18 сентября 1922 страна была освобождена от завоевателей, что было зафиксировано в Лозаннском договоре 1923, которым были признаны новые границы Турции.
29 октября 1923 была провозглашена Турецкая республика, и Мустафа Кемаль, принявший впоследствии фамилию Ататюрк (отец турков) , стал её первым президентом.