У 78 році до н. е. консул Марк Емілій Лепід спробував підняти заколот серед італіків з метою скасування законів Сулли. За повідомленням Светонія, Лепід за Цезаря приєднатися до заколоту, але Гай відмовився. У 77 році до н. е. Цезар залучив до суду сулланців Гнея Корнелія Долабеллу за звинуваченням в здирництві під час намісництва в Македонії. Долабелла був виправданий після того, як в його підтримку виступили найбільші судові оратори. Вимовлена Цезарем обвинувальна промова виявилася настільки вдалою, що ще довго поширювалася в рукописних копіях. У наступному році Гай почав судове переслідування іншого сулланця, Гая Антонія Гібрида, однак той запросив захист у народних трибунів, і суд не відбувся.
Незабаром після невдачі процесу над Антонієм Цезар відправився удосконалювати своє ораторське майстерство на Родос до відомого ритора Аполлонія Молона — наставника Цицерона. Під час подорожі Цезаря захопили в полон пірати, давно промишлявші в Східному Середземномор'ї. Його утримували на невеликому острові в Додеканеському архіпелазі. Пірати зажадали викуп в 50 талантів (300 тисяч римських денарів). Версія Плутарха, ніби Цезар з власної ініціативи збільшив суму викупу з 20 талантів до 50, напевно неправдоподібна. Античні автори барвисто описують перебування Гая на острові: нібито він жартував з викрадачами і декламував їм поеми власного твору. Після того, як посли міст Азії викупили Цезаря, він негайно спорядив ескадру для полону самих піратів, що йому вдалося зробити. Захопивши своїх викрадачів, Гай просив судити і покарати їх нового намісника Азії Марка Юнка, але той відмовився. Після цього Гай сам організував кару піратам — вони були розп'яті на хрестах. Светоній додає деякі подробиці страти як ілюстрацію м'якості характеру Цезаря: «Піратам, у яких він був в полоні, він поклявся, що вони у нього помруть на хресті, але коли він їх захопив, то наказав спершу їх заколоти і лише потім розіп'яти» . Під час повторного перебування на Сході Цезар ще раз відвідав Віфінського царя Нікомеда. Він також брав участь в самому початку Третьої Мітрідатової війни на чолі окремого допоміжного загону, але незабаром покинув зону бойових дій і повернувся в Рим приблизно в 74 році до н. е. У наступному році його кооптували в жрецьку колегію понтифіків замість померлого дядька Гая Аврелія Котти.
Незабаром Цезар перемагає на виборах в військовій трибуні. Точна дата його трибуната невідома: часто пропонується 73 рік, але більш імовірна датування 72-м або 71-м роком до н. е. З інших джерел відомо, що в цей час в Греції під командуванням Марка Антонія Кретіка служив якийсь Гай Юлій, якого нерідко ототожнювали з Цезарем, але більш імовірно, що це були дві різні людини. Чим займався Цезар в цей період, достовірно невідомо. Висловлюється припущення, що Цезар міг бути задіяний в придушенні повстання Спартака — якщо не в бойових діях, то принаймні в підготовці новобранців. Висловлюється і припущення, що саме при придушенні повстання Цезар близько зійшовся з Марком Ліцинієм Крассом, який в майбутньому зіграв чималу роль в кар'єрі Юлія.
Объяснение Галицько-Волинське князівство занепало під впливом цілої низки факторів. Загострилися відносини із Золотою Ордою, в васальних відносинах до якої князівство продовжувало складатися, в період її об'єднання і подальшого посилення на початку XIV століття, відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці ,Збільшилася залежність правителів від боярської аристократії, обірвалася династія Романовичів. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.:
Сохранилось предание, что он не отличался благородством происхождения, принадлежал к варне шудр и всем был обязан самому себе и своим выдающимся В молодости он служил у царя Магадхи Дхана Нанды, но в результате какого-то столкновения с царем бежал в Пенджаб. Здесь он встретился с Александром Македонским. Возможно, еще до окончательного изгнания македонян (около 324 г. до н. э.) или вскоре после изгнания (мнения исследователей на этот счет расходятся) он организовал поход в Магадху, сверг Дхана Нанду и сам занял престол, положив этим начало династии, с правлением которой связано образование самого мощного в истории древней Индии государства.
По родовому имени Чандрагупты основанная им династия носила название Маурья. Сохранились сведения о том, что большую роль в свержении династии Нандов и воцарения Чандрагупты сыграл брахман Каутилья (Чанакья), занимавший впоследствии должность главного советника Чандрагупты, выдающийся государственный деятель, сторонник сильной царской власти. Чандрагупта Маурья присоединил к Магадхе Северо-западную Индию, Восточный Афганистан.
Его преемник и сын Биндусара (правил в 293--268 до н. э.), не только сохранил все свои владения, но даже значительно расширил их за счет государств Южной Индии. Вероятно, отражением активной завоевательной деятельности Биндусары является его прозвище Амитрагхата, что значит истребитель врагов. Сын его Ашока (около 273 - 236) до воцарения был наместником в северо-западной, а потом западной части государства.
Ашока получил в наследство от отца огромное государство. За время своего царствования он присоединил еще одно государство Южной Индии - Калингу (совр. Орисса). Сто пятьдесят тысяч человек было угнано оттуда, сто тысяч убито и во много раз больше умерло, - рассказывает об этом сам Ашока в одной из сохранившихся от его времени надписей. С подчинением Калинги Ашока стал царствовать над всей Индией, кроме крайней, южной части полуострова.