Справою Бейліса називають суд над київським євреєм Менахемом Менделем Бейлісом. Вихідним пунктом стало вбивство дванадцятирічного хлопчика Андрія Ющинського 12 березня 1911 року. Цей процес викликав обурення в Європі через політичну інструменталізацію процесу (антисемітизм).
Під враженням Жовтневого маніфесту та реформ Столипіна, політична дискусія в Російській імперії все частіше мала місце; зокрема, почали виступати за скасування антиєврейських законів. Міністр юстиції Іван Щегловітов став її захисником і зміг отримати значний після вбивства Столипіна в 1911 році.
20 березня 1911 року в печері під Києвом було знайдено тіло Андрія Ющинського, який зник за вісім днів раніше. Тіло його було частково роздягнене і мало майже 50 колото-різаних поранень. На його похороні були розповсюджені листівки, які зображували вбивство хлопця як ритуальне вбивство, яке здійснили євреї.
Попри докази того, що вбивцею була Віра Чеберяк, київські консерватори та ультраправі чорносотенці вимагали звинувачення саме у ритуальному вбивстві. За підтримки МВС їм вдалося звільнити інспектора міліції. На підставі свідчень службовця, єврея Менделя Бейліса було заарештовано та звинувачено у викраденні та вбивстві Ющинського.
Навіть через два роки після його арешту обвинувачення все ще не мало доказів проти Бейліса. Однак процес розпочався в 1913 році. Попри успіх захисту, який підтверджував невинність Бейліса, обвинувачення стверджувало, що вбивство Ющинського насправді було ритуальним вбивством невідомих єврейських злочинців.
ЗМІ повідомляли про справу Бейліса по всій Європі. Очевидна причетність вищих державних службовців до помилкових звинувачень викликала велике обурення за кордоном. Після Лютневої революції 1917 року численні слідчі справи Бейліса були заарештовані. Веру Чеберяк та членів її банди судили в 1919 році через вбивство Ющинського.
Відповідь:
Зміст історичної пам'яті визначається не тільки здатністю людини і спільноти людей запам'ятовувати або забувати певні події минулого. Процес запам'ятовування не є механічним: зберігається в пам'яті і передається нащадкам та інформація, яку вважають важливою і достовірною, а, як показує вивчення історичних творів, критерії достовірності були різними в різних суспільствах. Уявлення про те, що важливо знати про минуле, також змінювалося в залежності від завдань та інтересів соціальних груп. Відомості, що представляли інтерес для спільноти одного типу, могли сприйматися не заслуговують уваги тими, хто володів інший колективної ідентичністю.
Середньовічні хроністи поміщали в свої твори розповіді про війнах і збройних вторгненнях, діях правителів і могутніх людей світського і духовного статусів. Також вони включали в свої оповіді відомості про природні явища, крім дійсно великих пригод (землетруси, посухи та ін.), Фіксуючи і малозначні, з точки зору сучасних уявлень про історію, факти. Європейські історики XIX ст. мало чим відрізнялися від античних і середньовічних попередників, вважаючи гідними згадки в своїх працях діяння політичного характеру. Війни, повстання, політичні перетворення, взаємини державних діячів - саме це становило, на їх погляд, основний предмет історії. Їх не цікавила господарське життя, повсякденність, відносини простих людей. Тип історії, створюваний ними, може бути визначений як розповідь про діяння.
В даний час одним з найбільш популярних напрямків є історія повсякденності, де предметом досліджень істориків стали приватне життя, відносини між родичами, друзями, щоденні умови праці та існування, уявлення про світ і емоційне життя людей. Повсякденне життя не є відкриттям сучасних учених: в багатьох суспільствах з розвиненою письмовій традицією існувала практика ведення приватних хронік, що оповідали про життя окремих сімей, церковних і світських спільнот. Людям було важливо зберігати пам'ять про своїх предків: їх славних і ганебних діяннях, місцях їх поховання, участю в тих чи інших значних подіях. Звичайно, велика частина пригод, зафіксованих в історіях окремих спільнот, не потрапляла в офіційні хроніки та історичні твори. Історія як іб збереження пам'яті про минуле і його пізнання спочатку існувала лише у вигляді єдності різноманітних "історій": масштаб кожної з них визначався інтересами спільноти, претензіями авторів, підходом до самого поняття історії.
Значний вплив на склад історичної пам'яті надає система уявлень про істинність та достовірності подій минулого. Історичні твори, що виникали в різних суспільствах, включали розповіді про фантастичних і нечуваних події, в істинності яких люди не сумнівалися і вважали за потрібне передавати їх з покоління в покоління. Історії багатьох народів і могутніх династій відкривалися розповідями про богів і героїв, що сприймалися як первопредков і зачинателів всіх майбутніх подій. У середньовічній Європі одним з обов'язкових елементів історичних оповідань були історії про чудесні явища, які розглядалися як найважливіші з пригод. Що змушувало людей вірити в ці неймовірні події? Чи були вони всього лише легковірні, недостатньо освічені та інтелектуально розвинені? Чому в найрозвинутіших країнах світу настільки живуча віра в національні міфи, а окремі події і персонажі минулого набувають у масовій сприйнятті риси, які зближують їх з героями і надприродними персонажами архаїчного минулого?
