КРІПАЦТВО, кріпосне право – система аграрних відносин переважно в сільс. районах, за якої, по-перше, власником землі, що перебуває у володінні чи безпосередньому користуванні селянина, який на ній господарює, а також неповним власником виробленої на цій землі продукції є можновладець – феодал, а по-друге, селянин, що господарює на його землі, підлягає адм. і суд. владі землевласника. Появу К. зумовили виникнення й розвиток великої земельної власності. Особиста залежність селянина від феодала (див. Феодалізм), як правило, юридично закріплювалася держ. владою; ступінь цієї залежності був тим вищий, чим менше правових підстав було в селянина на вільний перехід від одного землевласника до ін. і чим менше можливостей він мав, щоб вільно розпоряджатися своїм майном тощо. Кріпак, який без дозволу залишав господаря (у багатьох випадках такий дозвіл мав бути письмовим), вважався збіглим і переслідувався відповідно до діючого законодавства. Стосовно прикріплених до землі селян практикувалися купля-продаж і обмін (на укр. землях така практика набула особливого поширення в 2-й пол. 18 – 1-й пол. 19 ст.).
Термін "кріпацтво" походить від назви купчих документів на землі – "кріпості", у Росії вони були відомі з кін. 15 ст. У 19 ст. рос. й укр. публіцисти почали вживати цей термін для означення сусп. відносин середньовіччя та Нового часу.
Першими кріпаками на укр. землях слід вважати "посаджених на землі" холопів періоду Київської Русі, безправне становище яких було законодавчо визначене "Руською правдою". У часи перебування укр. земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в 14 – 1-й пол. 17 ст. набули розвитку процеси покріпачення найбідніших верств місц. нас. Численні урядові привілеї окремим можновладцям, Литов. статути 1529, 1566, 1588 (див. Статути Великого князівства Литовського), що встановлювали особисту залежність посполитих і забороняли всякі переходи їх від одного землевласника до ін., призвели до закріпачення наприкінці 16 ст. 20 % селян. На Закарпатській Україні оформлення К. відбулося на поч. 16 ст. Його розвиток характеризувався зростанням обсягу повинностей за користування землею (панщина, натуральні побори, грошові платежі).
Визвольна війна 1648–76 (див. Національна революція 1648–1676) на більшій частині укр. земель помітно нівелювала правовий статус осн. груп сусп-ва. Проте подальший тамтешній соціально-екон. і політ. розвиток призвів до відновлення з кін. 17 ст. на західноукр. і правобереж. землях чинності законодавства Речі Посполитої. У Лівобережній Україні та Слобідській Україні повторне юрид. оформлення в К. кількох мільйонів селян відбулося згідно з указом імп. Катерини ІІ від 14 (3) трав. 1783.
У Галичині, на Закарпатті та Буковині К. було скасоване 1848 (див. Селянська реформа в Галичині, на Буковині та Закарпатті 1848), у Російській імперії – 1861 (див. Селянська реформа 1861).
Від 1930 і до поч. 1950-х рр. у СРСР практичне скасування паспортної системи на селі (див. Паспортизація населення) й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично призвели до прикріплення селян до землі з обов'язковою умовою виконання т. зв. трудоднів.
Самым главным противоречием Пугачева является желание простого казака Емельяна Пугачева выдавать себя на полном серьёзе за императора Петра Фёдоровича. Две такие разно полюсные личности должны были, по идее Пугачева, объединиться воедино. Это было весьма неординарно и противоречия были неизбежны, как само собою разумеющееся.
Также особенно ярко видны противоречия в образе, если рассматривать личность Пугачева под разными углами зрения. Если смотреть на него глазами крестьян, то он являлся их надеждой и Он тот, кто обещал даровать простому люду истинную свободу, которой они были лишены по вине дворянства. Крестьяне оправдывали все вопиющие примеры варварских расправ Пугачева над знатью. Им казалось это правильным и закономерный. В умах последователей пугачевского бунта, сам лидер был в образе великого освободителя.
Объяснение:
Но если посмотреть на Пугачева со стороны монашеской верхушки и дворянства, то это был настоящий бандит с бандой соратников. Уже одно то, что он провозгласил себя самозвано его величеством, является преступлением. Не говоря уже о бесчисленных убийствах и жестоких расправах над представителями дворянского сословия. Пугачева со своим войском беспринципно нарушали законы государства, они громили русские города и убивали ни в чем неповинное мирное население, преследуя, в основном, собственные интересы.
Невозможно понять до конца кем же все-таки был Пугачев - разнузданным варваром и бандитом или смелым освободителем. Ясно одно его личность была весьма выдающейся, ведь только харизматичной персоне могло быть под силу организация такого мощного движения. Он, как умелый лидер, заставил большое количество разных людей следовать за ним. Есть в нем что-то похожее со многими историческим деятелями.