1.Коли було створено систему освіти на українських землях?
Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. У «Повісті минулих літ» говориться: «Любив Ярослав книги… Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецької на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості… Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина… У книгах — світло мудрості…»
2. Як була започаткована вища освіта?
Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147—1154) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300–400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.
3. Яку роль виконували університети на українських землях
у XIX — на початку ХХ ст.?
У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Товариство мало за мету зосередити наукові сили всіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української Академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-лікарську, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний український історик М. Грушевський (1868-1934).
Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також А. Боровиковський та М. Білецький-Носенко.
Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша - це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної вигадки та іронії.
З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Осиов’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.
20-ті - 40-ві роки позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украинский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.
4. Чому в Російській імперії українці не могли здобути освіту
рідною мовою?
Тому що украЇнська мова була заборонена, і вони просто не могли єю користуватися. А також був Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 18(30) травня 1876, підписане в Бад-Емсі і спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери (церква, музика, театр, книгодрукування (заборона ввезення на територію імперії книг, що надруковані українською мовою)) і обмеження її лише побутовим вжитком, заборона публічних виступів українською мовою, призвело до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині.
На підавстрійській Україні в розгляданий період не відбулося ґрунтовних якісних змін у становищі української мови. Виняток становить короткий час російської окупації Галичини за Першої світової війни (від осени 1914 до весни 1915 р.) та першої окупації Буковини (вересень 1914 р. — червень 1915 p.), коли всі українські політичні й культурні організації розгромлено, численних представників інтеліґенції переслідувано й депортовано, а українську мову в громадському житті фактично заборонено. Таку політику не застосовували при другій окупації Буковини (червень 1916 р. — липень 1917 p.). Але процеси, що закреслилися на 1900 p., далі розвивалися й міцніли.
Леґальний стан української мови в Галичині й на Буковині посутньо не змінився. Роки 1900-1916 у цих краях позначені намаганням якнайповніше використати ґарантовані права. Це позначилося на розвитку преси й шкільництва.
В Галичині перед вибухом Першої світової війни (на основі даних 1913-1914 pp.) всі періодичні видання, перелічені в розділі 2, виходили далі, за винятком «Волі», «Прапора», москвофільської «Русскої ради», «Посланника», «Дяковского голосу», «Богословского вѣстника» і «Страхопуда» («Літературно-науковий вістник» 1907 р. перенесено до Києва); додатково з'явилася щоденна газета «Нове слово» націонал-демократичного напряму з накладом 12 тисяч примірників (ЕУ 2, 1782). Поряд з такою часовою стабільністю галицька преса набуває тепер ще однієї риси — багатогранности. В 1900 р. часописи різнилися хіба тільки політичною (партійною) орієнтацією. На 1914 р. намітився ще й виразний професійний поділ. Так 1913-1914 pp. десять видань спеціялізувалися в економіці, сільському господарстві й торгівлі; два в юриспруденції; три в педагогіці; виходило п'ять видань для студентів і молоді взагалі; один жіночий журнал; один популярний медичний; два спортові; один мистецький; один з історії та гуманітарних наук; два богословські; один гумористичний. Виникло чимало видань суто місцевого, реґіонального значення. Буковинські видання куди чіткіше диференціювалися за партійними напрямами (7 часописів, з них один москвофільський); натомість професійна преса, порівнюючи з Галичиною, відставала (один театральний журнал, два економічні), але буковинці могли безперешкодно користатися з галицьких видань. Животко (129) подає загальне число «західньоукраїнських» (тобто включаючи Закарпаття) періодичних видань — 80; Ігнатієнко (1968, 197 і далі) нараховує їх 84.
Здравствуй, Уильям Шекспир относился к сословию провинциальных нетитулированных дворян.