Моңғолия тарихы Алтын деген атау төрт шартараптың түсінен келген деген жорамал бар: солтүстіктің түсі — қара, шығыстың түсі — көк, оңтүстіктің түсі — қызыл, батыстың түсі — ақ, ал сары (немесе алтын) түс — орталықтың түсі.
Басқа бір болжам бойынша, Алтын Орда атауы орыс тіліндегі Золотая Орда, яғни Бату ханның Еділ өзенінің жағасында өзінің болашақ астанасының орнын белгілеу үшін алтын түсті үйлерден тіккізген салтанатты қаласының атынан шыққан, Моңғол тілінде «Алтын Орда» деген сөз тіркесі Алтын түсті орданы, немесе патша сарайын білдіреді.
Моңғолдың билеуші руы да өздерін «алтын әулет» деп атаған, «Алтын Орда» атауы да осыдан келіп шыққан болуы мүмкін.
Бұл мемлекетті Алтын Орда деп атайтын бізге келіп жеткен ең алғашқы құжаттар 17-ші ғасырға жатады (Алтын Орда күйрегеннен көп кейін). Одан ертерек құжаттарда ол мемлекет Жошы ұлысы деп аталды.
Кейбір ғалымдар оның басқа атауын, Қыпшақ хандығы деген атауды қолданғанды дұрыс көреді, себебі ортағасырлық құжаттарда қыпшақ сөзі осы мемлекетке қатысты жиі аталған.
Әуелгі тарихы
Толық мақаласы: Алтын Орда тарихы
Қайтыс боларының алдында Шыңғыс хан өз иелігіндегі жерлерді төрт ұлына бөліп берді. Жошының үлкен ұлдары Бату мен Орда-Еженнің еншісіне моңғол иеліктерінің қиыр батысында жатқан оңтүстік Ресей мен Қазақстанның жерлері тиді. Бату Алтын Орданы, Орда-Ежен Ақ Орданы билей бастады.[6][7]
Моңғол әскерлерінің Суздаль қаласын қолға түсіруі. Ортағасырлық орыс жылнамасындағы сурет.
1235 жылы Бату (тұңғыштық жолымен) қолбасшы Сүбедей баһадурдың көмегімен батысқа қарай жаңа жорық бастап, алдымен башқұрттарды, сосын 1236 жылы Еділ Бұлғариясын жаулап алады. 1237 жылы ол Украинаның оңтүстік даласын жаулап, ондағы құмандарды батысқа қарай ығыстырды. Содан ол солтүстікке қарай бұрылып, Руське басып кірді де үш жыл бойы орыс княздықтарын жаулаумен болды, сол кезде Күйік пен Қадан оңтүстікке қарай жылжыды.
Алтын Орда ескерткіштері(керамика)
Құмандардың батысқа қашып, Мажарстан королінің жерін паналап отырғанын желеу етіп, Бату Шайбан, Орда-Ежен, Байдар және Мөңке сияқты Шыңғыс әулеті мен өз бауырларымен бірге батысқа жорық жасады. Легница және Мухи маңында неміс-поляк рыцарьларынан жиналған әскермен шайқасып, оларды талқандады. Бірақ сол 1241 жылы Үгедей хан қайтыс болып, Бату енді ғана қоршап-қамай бастаған Венаны тастап, елге қайтып кетті. Моңғол әскерінің ең батыстағы жаулап алуы осы болды.
1242 жылы Мажарстан арқылы қайтып (жолшыбай Пешт қаласын жаулап), Болгарияны бағындырды.[8] Бату астанасын ежелгі Хазар қағанатының астанасының орнында орналасқан, Еділдің төменгі ағысындағы Сарай-Жүк қаласында орнатты. Содан сәл бұрын Бату мен Орданың бауыры Шайбан Орал тауларының шығысында Обь пен Ертістің бойында өз еншісіне ұлыс алып, сонда кетіп қалған болатын.
Объяснение:
Визначна роль українських меценатів у розвитку освіти, науки, культури, в духовній розбудові нашої держави заслуговує на вивчення, бо несе в собі високу патріотичну ідею подвижництва багатьох вітчизняних діячів. Вони дбали не лише про зростання особистих статків, а й переймалися важливими проблемами збереження і подальшого розвитку української культури, робили значні матеріальні внески в її підтримку.
Знавець київської старовини, автор книг і публікацій про Київ - Михайло Борисович Кальницький, який щедро ділиться своїми знаннями і любов'ю до нашого міста з працівниками і користувачами бібліотеки, став ведучим краєзнавчого альманаху і розповів присутнім цікаві факти про українських підприємців-благодійників кінця 19 початку 20 ст.
Розвиткові культури України сприяла ціла плеяда багатьох підприємців-меценатів. Меценатською діяльністю займалися й окремі українські поміщики. Таким був Григорій Павлович Галаган.
У своєму маєтку в селі Сокиринцях, відкрив для селян перше в Україні позичково-ощадне товариство. За його до було створено і діяло багато народних шкіл та ремісниче училище у Прилуках, інтернат. Він матеріально підтримував часопис "Київська старовина", його коштом було видано чимало книг. Коли загинув його єдиний син Павло, Григорій у пам’ять про сина заснував у Києві навчальний заклад (колегію) його імені, беручи на навчання й утримання здібних, але малозабезпечених юнаків. Тут навчалося та перебувало на повному утриманні 70 підлітків.
Навчальний заклад мав у своєму розпорядженні добре обладнаний природничий кабінет, телескоп, фізичну лабораторію, музичний клас, бібліотеку. При ньому була власна лікарня, їдальня, спортивний зал, церква, музей, гуртожиток. Це був зразковий навчальний заклад усієї Російської імперії. На жаль, колегія припинила своє існування у 1917-1918 рр.
Також ще одним визначним меценатом була сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир). Вони допомагали вченим, діячам літератури. Платон Симиренко дружив з Тарасом Шевченком, надав кошти на видання "Кобзаря". Захоплювався садівництвом і проводив селекційну роботу, яку продовжив після його смерті син Левко. На Всеросійській селекційній виставці 1890 року, отримав найвищу премію і став офіційним "королем садівництва" Російської імперії. Його прізвищем названо чудовий зимовий сорт яблук.
Василь Симиренко протягом 40 років передавав десяту частину прибутків на потреби української культури. За власний кошт утримував майже всі українські газети та журнали, фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, сплачував стипендії відомим українським письменникам, діячам культури.
Великим меценатом була сім’я Терещенків, власників цукрових заводів, які походили з міста Глухова. Девізом їхнього дворянського герба були слова "Прагнути до громадських справ". На своїх підприємствах вони створювали зразкові умови для роботи і життя своїх робітників.
Микола Терещенко віддавав значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров’я.
Федір і Надія Терещенки створили в Києві картинну галерею. Варвара (дочка Миколи Терещенка) і Богдан (зять Миколи Терещенка) Ханенки, передали 3145 цінних експонатів до Художньому музею. Вони стали основою сучасних зібрань образотворчого мистецтва чотирьох київських музеїв: ім. Т. Шевченка (в колишньому будинку М. Терещенка), Національного художнього, Російського мистецтва, Західного та Східного мистецтва ім. Варвари та Богдана Ханенків.
Євген Чикаленко фінансував газети "Громадська думка", "Рада", створив фонд до українським письменникам при Науковому товаристві імені Шевченка, заснував гуртожиток для українських студентів у Львові. Коли 1895 року у нього померла восьмирічна донька Євгенія, він вирішив усі кошти, які б мали становити посаг, віддати на громадські справи, і таким чином вшанувати її пам’ять.
Сьогодні, на жаль, ми не можемо похвалитись великою чисельністю благодійників, які підтримують українську культуру. Та все ж, за 5 років Україна піднялась на 20 позицій у світовому рейтингу благодійності. Віримо, що нам під силу піднятися ще вище, бо ми добра та свідома нація!