Иосифляне и нестяжатели
В XV – XVI веках в Русском государстве вся передовая мысль была неразрывно связана с церковью. В то время вопросы веры имели чрезвычайно большое значение. Форма исповедания и свобода совести подразумевали определённое поведение, идеологию и распространялись на быт и политику. Но нужно заметить, что в богатом многообразии передовой мысли немалое место занимали негативные мироощущения. Внедрение в жизнь таких учений вызвало отрицательный результат во многих странах.
Лидеры русской церкви были умными и великолепно образованными людьми. Они прекрасно понимали ту опасность, которую представляла собой ересь для будущего страны. Но вот единства во мнениях и борьбы с еретиками у видных деятелей церкви не было. В данной ситуации на передний план вышли иосифляне и нестяжатели – представители церковных направлений. Именно между ними разразился спор о методах искоренения негативных еретических веяний, охвативших часть русского населения.
Нил Сорский и Иосиф Волоцкий
Нестяжатели – сторонники заволжского старца Нила Сорского (1433-1508), основателя скитского жительства на русской земле (канонизирован во второй половине XVII века). Его учеником и последователем был Вассиан Патрикеев (1470-1531). Эти люди, осуждая еретиков, отрицали возможность их насильственного умерщвления. Они говорили, что Бог желает не смерти грешника, а его раскаяния. Упорствующих в ереси следует изолировать и высылать за границу, а не довлеть над их совестью, угрожая смертью.
Иосифляне – сторонники Иосифа Волоцкого (1439-1515), видного церковного деятеля, канонизированного православной церковью в 1579 году. Эти люди являлись оппонентами нестяжателей. Осуждая ересь, они настаивали на крутых мерах по её искоренению, вплоть до сожжения на костре.
В спор между различными церковными направлениями была втянута и административная власть. В 1500 году великий князь московский Иван III тяжело заболел, и последние 5 лет его правления соправителем государя считался Василий Иванович – сын от второй жены Софьи Палеолог. Он попал под влияние Иосифа Волоцкого, и в 1504 году было вынесено совместное решение Ивана III, фактического правителя Василия Ивановича и собора епископов. Это решение обрекло еретиков на смерть.
По всей русской земле запылали костры. На них сожгли многих вольнодумцев, в число которых входили и крупные государственные деятели, поддерживающие ересь. Тех, кого не сожгли, посадили в тюрьму, где эти люди и умерли.
Однако разногласия между иосифлянами и нестяжателями касались не только борьбы с ересью. Сторонники разных церковных направлений по-разному относились к имуществу, принадлежащему церкви. Нестяжатели ратовали за то, чтобы передать всё церковное имущество в казну. Тем самым государство смогло бы оплатить службу дворянам и укрепить границы государства. Но взамен они требовали право свободно высказывать личное мнение в соответствии с совестью.
Иосифляне выступали против отказа от церковного имущества. Они выражали готовность поддержать Василия III Ивановича, но лишь при условии, что церкви будут оставлены все владения, а в их числе и богатые убранства храмов, и прекрасные библиотеки, и процветающие монастырские хозяйства.
В этот переломный момент определяющими оказались семейные обстоятельства великого московского князя и государя всея Руси. Тут нужно пояснить, что первой женой Василия III была Соломония Юрьевна Сабурова. Этот брак оказался неудачным, так как у пары не было детей. Данное обстоятельство стало причиной развода. И хотя Сабурова была категорически против, её сослали в монастырь, а Василий III женился на юной Елене Глинской (мать Ивана Грозного).
Род Глинских основал потомок Мамая, разбитого на
Куликовом поле русскими дружинами. Этот потомок принял православие, стал князем Глинским и устроился на службу в Литву. Уже его потомок Василий Львович Глинский в 1508 году перебрался в Москву. Его дочь Елена Глинская и была замечена Василием III. Она вышла замуж за великого московского князя и родила ему двух сыновей. Правда, злые языки поговаривали, что истинным отцом этих детей был вовсе не государь всея Руси, а молодой и красивый воевода сторожевого полка князь Овчина-Телепнев-Оболенский.
Но мы сплетни слушать не будем, а продолжим изучение фактов. А они свидетельствуют о том, что в вопрос о разводе с Сабуровой вмешалась православная церковь. По всем христианским законам бросать жену без её вины нельзя. Эту точку зрения смело высказал Вассиан Патрикеев. Причём он не просто сказал, а резко осудил ничем не мотивированный развод великого московского князя. Тем самым лидер нестяжателей вызвал недовольство Василия III.
Однако государь всея Руси не стал усугублять ситуация. Он мудро промолчал, справедливо полагая, что со временем столь щепетильное и скандальное дело с незаконным разводом забудется. Но только закончился первый конфликт, как тут же последовал второй, который иосифляне и нестяжатели опять же восприняли по-разному.
-«вы нарушили клятву! »- сказал сеньор, - «вы не выступили в поход! »
-«я не выступил в поход потому что у меня сильно заболела мать, ей нужна была моя .»- сказал вассал.
-«а мне всё равно, заболела она или нет»-ответил на это жестокий сеньор,- «вы должны были выполнить мой приказ! »
-«за то что вы такой жестокий, я перехожу к другому, более умному и доброму сеньору». –сказал вассал.
-«нет, не уходите, вы ведь были моим единственным другом, не бросайте меня, я вам заплачу столько, сколько надо, и буду всегда вас защищать! »-сказал сеньор, и этот спор закончился тем что, своего вассала надо уважать и любить.
подробнее - на -
поглиблення суспільного поділу праці у другій половині xvi — першій половині xvii ст. сприяло появі на україні нових міст. у цей час в східній україні були засновані конотоп, фастів, лисянка, шаргород, кременчук, гадяч, миргород, яготин, старокостянтинів, умань, бориспіль, гайсин та десятки інших міст і сотні містечок. у волинському воєводстві в середині xvi ст. нараховувалося 68, а в 1629 p. — вже 114 міст. держава й окремі феодали одержували від них значні доходи (збори з ремісників і торговців, плату за проїзд через місто, за місце на ринку тощо). як видно з люстрації xvii ст., навіть деякі містечка стали давати своїм власникам у п'ять — десять разів більше доходу, ніж села, на місці яких вони виникли.
одночасно зростали старі міста й містечка. наприклад, за 1552—1622 pp. у каневі кількість будинків збільшилася майже у сім разів (з 226 до 1644), у черкасах — в 4,5 раза (з 257 до 1120), у києві — в 3,6 раза (з 487 до 1750). в 30—40-х роках xvii ст. особливо інтенсивно розвивалися містечка у подніпров'ї. так, лише за десятиріччя (1630—1640) котельва зросла більш як у 9 разів (з 70 до 633 будинків), васильків — понад 8 (з 60 до 500), лубни — майже в 6 разів (із 153 до 882).
у 40-х роках xvii ст. на україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок. деякі з них мали значне, як на той час, населення (львів — 15—18 тис., київ — 15 тис., меджибіж — 12 тис., біла церква — понад 10,7 тис., животів — понад 10,1 тис., острог — 10 тис., кам'янець — щонайменше 10 типовим, однак, для україни на той час було місто з 2—3 тис. жителів.
міста, які належали державі (королівські), були також адміністративними центрами й найчастіше на основі магдебурзького права. але більшість їх належала феодалам, у тому числі й церкві (католицькій або православній). так, у київському воєводстві з 206 міст королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10; у брацлавському воєводстві з 117 міст відповідно: королівських — 6, панських — 111 і т. д. загалом на україні понад 80% міст становили приватну власність, окремі з них також користувалися магдебурзьким правом. деякі магнати володіли багатьма містами. конєцпольському, наприклад, лише на брацлавщині належало 170 міст і містечок, острозькому — 80 тощо.
розвиток міст, однак, гальмувався рядом факторів, зокрема так званими юридиками — земельними володіннями на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським та адміністрації. до них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням. утворювалися вони на основі привілеїв, виданих королем. власники юридик поселяли тут ремісників, купців тощо, з яких на власну користь стягували різні збори, примушували відбувати повинності.
подекуди, юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. так, у 1629 р. в кременці на користь магістрату йшла 1/3 подимного з 1224 жилих будинків, а на десять власників юридик — 2/3. у львові в xvii ст. на шляхетських і церковних юридиках було близько 600 будинків з населенням понад 4,5 тис. чоловік. юридики існували також у києві, луцьку, вінниці, чернігові, самборі.
господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст. існування їх було прямим втручанням феодалів у міське життя.
одним із показників рівня розвитку господарства в середньовічному місті була кількість ремісників і ремісничих професій. найбільше ремісників оселилося у києві і львові. так, у львові на початку xvii ст. їх налічувалось близько 3 тис., у кам'янці (1578) — 391, у луцьку (1577) — 201, острозі — 138, перемишлі (1589) — близько 250, галичі — (1616—1629) — близько 200, острополі (1635) — 194, білій церкві (1646) — 297 ремісників.
зростання міського населення зумовило збільшення таких ремісників, як пекарі, м'ясники, різники, пивовари, медовари, гуральники, солодівники, олійники, мельники та ін.
одночасно відбувався поділ окремих галузей ремісничого виробництва на самостійні ремесла. так, у шкіряному виробництві виділилися гарбарі (чинбарі) білошкірники і червоношкірники, кордибанники (чорношкірники).
загалом у першій половині xvii ст. в українських містах існувало близько 300 ремісничих спеціальностей. число ремісників і кількість цехів збільшувались.
розвиток ремесла сприяв зростанню числа торговців різних категорій та їх капіталів. у 40-х роках xvii ст. купці м. броди і. машицький, п. коцельський, к. сеневич, а. емирович продавали, наприклад, пшеницю цілими баржами, ганус — сотнями пудів, вели торгові операції на десятки тисяч злотих. у 1642 р. бродський купець аслан закупив у краківського купця піноці товарів на 18 300 злотих.
сільське господарство в містах стало втрачати своє колишнє значення. лише в невеликих містах і містечках ремісники ще не порвали з ним.
про це свідчить багато даних. зокрема, у податкових реєстрах за 1570 р. зазначено, що в м. кременці взято податок із 100, у володимирі — з 91, у теребовлі — з 22, снятині — з 13, коцюбинцях — з 11 ланів і т. д.
