Объяснение:
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).
Праведный халифат (632—661) Праведный халифат был создан после смерти пророка Мухаммеда в 632. Халифат возглавляли четыре праведных халифа: Абу Бакр ас-Сиддик, Умар ибн аль-Хаттаб,Усман ибн Аффан и Али ибн Абу Талиб. Во времена их правления в Халифат был включён Аравийский полуостров, Шам, Кавказ, часть Северной Африки от Египта до Туниса и Иранское нагорье. Омейядский халифат (661—750) При первом Омейяде Муавии I (661—680) арабы перешли за Амударью (Оксус) в Мавераннахр, до Пайкенда, Бухары и Самарканда, и в Индии дошли до Пенджаба; ими была захвачена Малая Азия, они близко подступали даже к Константинополю, в Африке дошли до Алжира. Аббасидский халифат (750—1258) По своему политическому, хотя уже и не завоевательному, величию и по культурному расцвету век первых Аббасидов есть наиболее блестящая пора в истории халифата, доставившая ему всемирную, сказочную славу. До сих пор во всём мире ходят пословицы: «времена Харуна ар-Рашида», «роскошь халифов» и т. п.; многие мусульмане даже в наши дни подкрепляют свой дух воспоминаниями об этой поре. «Золотой век» арабской культуры