Русско-турецкая война 1877—1878 годов — война между Российской империей и союзными ей балканскими государствами с одной стороны, и Османской империей — с другой. Была вызвана подъёмом национального самосознания на Балканах. Жестокость, с которой было подавлено восстание в Герцеговине (1875) и Апрельское восстание в Болгарии, вызвала сочувствие к положению христиан Османской империи в Европе и особенно в России. Война велась Россией за свободу православных славян от турецкого владычества (расширение территории независимой Сербии, создание независимой Болгарии). Собственных приобретений Россия не планировала, за исключением территорий, утерянных ею в результате Крымской войны. Планы освобождения от турок столицы Православия — Царьграда (Константинополь, Стамбул) с последующим русским контролем над ним были отдаленными, и на тот момент не ставились.
Русско-турецкая война явилась продолжением Сербско-турецкой войны, которая, в свою очередь, была ответом сербов на подавление турками восстания в Герцеговине. Осенью 1876 г. шестикратно превосходящие силы турок поставили сербов и русских добровольцев на грань поражения. Последовал ультиматум России с угрозой начала военных действий, после которого турки согласились на перемирие. Однако российский император Александр II понимал всю опасность положения балканских христиан, в результате чего в апреле 1877 года Россия объявила Турции войну.
В ходе последовавших боевых действий русской армии удалось, используя пассивность турок, провести успешное форсирование Дуная, захватить Шипкинский перевал и, после пятимесячной осады, принудить лучшую турецкую армию Осман-паши к капитуляции в Плевне. Последовавший рейд через Балканские горы, в ходе которого русская армия разбила последние турецкие части, заслонявшие дорогу на Константинополь, привёл к выходу Османской империи из войны. На состоявшемся летом 1878 года Берлинском конгрессе был подписан Берлинский трактат, зафиксировавший возврат России южной части Бессарабии и присоединение Карса, Ардагана и Батума. Восстанавливалась государственность Болгарии (завоёвана Османской империей в 1396 году) как вассальное Княжество Болгария; увеличивались территории Сербии, Черногории и Румынии, а турецкая Босния и Герцеговина оккупировалась Австро-Венгрией.
Объяснение:
ОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА
Упродовж другої половини XIV—XV ст. на етнічних українських землях помітно прискорилися процеси формування суспільної структури. Чіткіше виявлялися відмінності між суспільними верствами і групами, наповнювалися новим змістом їхні права та обов'язки. У різних регіонах соціальна структура мала свої особливості. Це пояснювалося різними формами суспільного й економічного розвитку країн, до складу яких входили українські землі.
Панівне становище займали князі й боярсько-рицарськиіі люд. Із середини XV ст. останніх починають називати шляхтичами. Отримуючи нові пільги і привілеї (особливо у складі Польщі), вони все більше відокремлювалися й віддалялися від решти в населення. Привілейоване становище займало у суспільстві й духовенство, помітно зростала його чисельність, визначалися права і привілеї. Найчисельнішою верствою залишалося селянство. З розвитком міст збільшувалася чисельність міщан. Наприкінці XV ст. зароджується новий суспільний стан - козацтво, якому в майбутньому судилося відіграти надзвичайно важливу роль в історії України. Перші достовірні згадки про козаків зафіксовані у джерелах наприкінці XV ст.
У другій половині XIV—XV ст. прискорюється становлення основних верств українського середньовічного суспільства.
ОСНОВНІ ГРУПИ ПАНІВНОГО СТАНУ ТА IX ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ
Відмінності у політичному и соціальному розвитку країн, до складу яких потрапили українські землі, позначилися на становищі панівної верстви. Так, у Литві більшість знаті отримувала право на володіння землею лише за умови виконання певних обов'язків (насамперед військового) перед державою, тому воно не було спадковим. Водночас існувало й отчипне (спадкове) землеволодіння.
Верхівку панівного стану утворювала титулована знать - нащадки князів Рюриковичів і Гедиміновичів, котрі становили замкнуту групу, потрапити до якої не можна було ні завдяки багатству, ні шляхом обіймання найвищих посад. Особливо міцними були їхні позиції у Волині. З часом формується поділ княжих родів на «княжат головних» (Острозькі, Заславські, Сангушки й ін.)та «княжат-повітників». Перші з них не підлягали місцевій адміністрації, брали участь у засіданнях великокнязівської ради, їхні збройні загони виступали окремими підрозділами з родовими гербами. Щоденне життя князів проходило у вирішенні різноманітних питань політичного характеру, взаємин з місцевою владою, збереження й примноження власних володінь, утримання двору, розв'язання конфліктних ситуацій.
«Сходинку» нижче займали лами, які відрізнялися від інших груп шляхти давністю роду, отчинним характером землеволодіння й певними правами. Будучи багатими землевласниками, вони жили у розкоші, мали слуг. Щоденно клопоталися про власне господарство, влаштовували банкети, полювання тощо. Середній шляхти складався з основної маси боярсько-рицарського люду, котрі відбували військову повинність, прагнули розширити право на землю й позбавитися залежності від князів і панів. їхні будні проходили у виконанні різних доручень, військових виправ, в облаштуванні домівки, веденні господарства, а також час від часу в розвагах. Найнижчий складали дрібні шляхтичі-службовці, котрі виконували різні повинності, та «панцерні слуги», що відбували військову службу. їхнє життя мало чим відрізнялося від життя заможних селян, адже часто доводилося самим обробляти власну землю.
Інакше формувався панівний стан у Галичині й Західному Поділлі. Відмінність полягала насамперед у тому, що князів тут майже не було і вони не становили окремої групи. Бояри-рицарі до середини XV ст. перебували на становищі особистих слуг короля. Вони повинні були жити у власних селах, нести кінну службу на користь короля, не мали права без його дозволу продавати чи дарувати свою землю, змушені були займатися ремонтом замків, сплачувати окремі податки. Тим часом польська шляхта ще наприкінці XIV ст. домоглася від короля ви-знання права приватної власності на свої земельні володіння, звільнення від сплати податків і виконання повинностей, на власне самоврядування й виборне судочинство. І лише у 1434-1447 рр. українські бояри-рицарі урівнялись у правах з польською шляхтою, що прискорило процес їх перетворення на соціальну верству й змінило б щоденного життя. Воно стало спокійнішим, незалежним ні від кого, проходило у турботах за власний маєток, у розв'язанні проблем шляхетської спільноти у повіті й воєводстві, різноманітних розвагах тощо.
Попри наявні відмінності у становищі різних соціальних груп знаті вони являли собою єдиний панівний стан.
Князь Костянтин Острозький
Наймогутнішим князі всі,ким родом наприкінці XV - у першій половині XVI ст. був рід Острозьких, котрих не без підстав називали «некоронованими королями Русі». З-поміж них своїми здібностями та впливом вирізнявся Костянтин Іванович Острозький
