Олександр ДовженкоОлександр Петрович Довженко - український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.Народився Олександр Петрович на хуторі В'юнище, у багатодітній селянській родині 10 вересня 1894 року. У різних джерелах інформації пишуть різні дати дати народження чоловіка - чи 10 чи 11 вересня. Потрібно знати що батько Олександра Петро Семенович Довженко був нащадком козацького стану. Сім'я була бідною, незаможною, але у ній було 14 дітей: Василь, Лаврін, Оврам, Сергій, Іван, Григорій, Олександр, Прасковія, Анна, Мотрона, Андрій, Кулина, Поліна і також була дитина, яка померла при народженні чи у перші дні життя. Олександр згадував хлопчика як "нехрещений". Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не дожили до працездатного віку, отму в спогадах про дитинство Олександра поставали плач і похорон. Він дуже любив матір про яку писав "народжена для пісень вона все життя проплакала, проводжаючи назавжди". Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».
Выросший в бедной семье, хорошо знавший, что такое нищета, Леонид Андреев, став писателем, посвятит свое творчество этой серьезной проблеме. Но не только людям плохо, бедствуют в этом мире и животные. Рассказ писателя “Кусака” именно об этом. Выросшая на улице, никогда не имевшая ни своего угла, ни клички, ни достаточно еды, собака живет в постоянном страхе: любой может ударить, швырнуть камнем, гнать е презрением. Постепенно Кусака при к этим тяжелым испытаниям. Собака становится недоверчивой и озлобленной. В людях она видит своих врагов, всегда готовых напасть. Отдалившись от них, она оказывается в дачном поселке — пустынном и безопасном зимой. Но холод не может длиться вечно, и с приходом тепла и лета появляются хозяева дачи. Кусака по опыту знает, что люди — это зло, которого надо избегать, а при необходимости и отвечать на него, поэтому она в первый момент набрасывается на Лелю. Потом начинает происходить непривычное: люди, оказывается, умеют не только швырять камни, но и ласкать, заботиться о собаке и кормить ее. Постепенно ломается барьер, воздвигнутый Кусакой между нею и людьми. Доброта ее новых хозяев делает собаку безоружной перед ними, “она знала, что, если теперь кто-нибудь ударит ее, она уже не в силах будет впиться в тело обидчика своими острыми зубами: у нее отняли ее непримиримую злобу... ” Но, к сожалению, все хорошее быстро заканчивается. С приходом осенних холодов хозяева покинули дачу и не гостью Кусаку. Этот отъезд буквально сразил собаку. Теперь ее одиночество гораздо страшнее, она узнала другую, счастливую судьбу, когда у нее были искренние друзья, дом, еда, — а теперь Кусака опять должна вернуться к жестокой реальности: одиночеству, голоду, побоям.. . Все возвращается в ее жизни, только теперь она не готова к этим новым испытаниям. Страшным воем Кусака выражает свое горе. “Собака выла ровно, настойчиво и безнадежно спокойно. И потому, кто слышал этот вой, казалось, что это стонет и рвется к свету сама беспросветно-темная ночь... ” Рассказ Леонида Андреева потряс меня, явился настоящим откровением. Да, животные страдают, мучаются от своей брошенности и ненужности. Я никогда не обижаю бездомных кошек и собак, но после этого рассказа мне хочется им, но как? Их так много! Я ужасаюсь бессердечию людей выкинуть своего питомца. Честнее не заводить себе животного совсем, если потом его выгонишь. Люди должны об этом помнить. Замечательный французский писатель Антуан де Сент-Экзюпери писал, что “мы в ответе за тех, кого приручили”.
ответ: пишу про детство
Олександр ДовженкоОлександр Петрович Довженко - український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа.Народився Олександр Петрович на хуторі В'юнище, у багатодітній селянській родині 10 вересня 1894 року. У різних джерелах інформації пишуть різні дати дати народження чоловіка - чи 10 чи 11 вересня. Потрібно знати що батько Олександра Петро Семенович Довженко був нащадком козацького стану. Сім'я була бідною, незаможною, але у ній було 14 дітей: Василь, Лаврін, Оврам, Сергій, Іван, Григорій, Олександр, Прасковія, Анна, Мотрона, Андрій, Кулина, Поліна і також була дитина, яка померла при народженні чи у перші дні життя. Олександр згадував хлопчика як "нехрещений". Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не дожили до працездатного віку, отму в спогадах про дитинство Олександра поставали плач і похорон. Він дуже любив матір про яку писав "народжена для пісень вона все життя проплакала, проводжаючи назавжди". Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».