Наскільки людина перемагає страх, настільки вона людина.
Томас Кирлейль Джек Лондон прожив бурхливе, нелегке й дивне життя. Воно було наповнене масою яскравих вражень, знайомствами з людьми, які стали згодом героями його творів, що принесли авторові всесвітню славу.
Перші з північних розповідей письменника вразили читачів новизною постановки проблеми і її художнього рішення. Герой ранніх розповідей Джека Лондона залишався наодинці з природою й самим собою, випробовуючи себе в нелегкій боротьбі із труднощами.
На Клондайку Лондон побачив, як люди під впливом суворої природи звільняються від жорстокості й індивідуалізму, недовіри одне до одного, гуртуються при необхідності спільно боротися за життя.
Однак письменник часом переоцінював своїх героїв, для яких, на його думку, головним на Півночі було не тільки, й часом не стільки, золото, не збагачення, а романтика природи, справжня дружба, чистота людських відносин. Але все-таки художник-реаліст не міг погрішити проти правди життя: на Північ людей змушувала їхати «золота лихоманка». І серед сильних і мужніх було чимало таких, які принесли із собою в сувору безмовність Аляски звірині звичаї цивілізованого суспільства: ненаситну пристрасть до золота, індивідуалізм, прагнення розбагатіти будь-якою ціною. Мрії «золотої лихоманки» вигадливо перепліталися з високою романтикою, що накладало своєрідний відбиток на свідомість мешканці цього суворого краю.
У діях і поведінці двох головних героїв розповіді «Жага до життя» ми бачимо таку явну протилежність характерів.
Уже багато днів герої розповіді перебувають в дорозі. Здасться, сили кожного закінчуються. Особливо виділяються деталі, які підтверджують цю думку: «обличчя їх виражали терплячу покірність — слід довгих злиднів», «плечі відтягали важкі тюки», «обоє йшли, згорбившись, низько нагнувши голову й не підводячи очей», «голос звучав в’яло», «говорив збайдужіло» тощо.
На певному етапі шляху їхні дороги розходяться: один з них кидає супутника й продовжує йти самостійно. І скільки не кричав услід Біллу, що залишав його, його товариш, той не звертав на це ніякої уваги. Він ніс свою частку спільно добутого золота.
Безіменний герой запевнив себе, що йде правильно й ніколи не зіб’ється зі шляху. Розділив сірники й перерахував їх двічі, а потім сховав в одязі. Через якийсь час він, розуміючи, що заблукав, став міркувати.
Він зупинився в роздумі над плоским «туго набитим мішечком з оленячої шкіри. Мішечок був невеликий, він міг поміститися між долонями, але важив п’ятнадцять фунтів —стільки ж, скільки все інше, — і це його тривожило. Нарешті він відклав мішечок убік і став згортати тюк: потім глянув на мішечок, швидко схопив його й зухвало озирнувся на всі боки, немов пустеля хотіла відняти в нього золото.
Голод мучив подорожанина. Він кілька разів намагався піймати куріпок, але його зусилля були марними. Один раз він схопив куріпку за хвіст, але в руці залишилися тільки три пір’їнки, а птах випурхнув з рук. «Дивлячись, як летить куріпка, він відчував до неї таку ненависть, начебто вона заподіяла йому страшне зло».
Навіть у несвідомому стані подорожанин мріє про їжу: «...уночі йому снилися бенкети, звані обіди й столи, заставлені їжею». А прокинувшись, він відчував тільки моторошний біль у шлунку від голоду. Нещастя додалися, коли повалив мокрий сніг. Цей сніг ішов так довго, що згасив багаття. За часом подорожанин уже не стежив — намагався тільки не забувати заводити годинника. їм опанувало одне почуття — голод. І йому було байдуже, куди шкандибати.
Одного разу, ганяючись за куріпкою, герой потрапив у болотисту низину й побачив слід людини. Він твердо знав, що це були не його сліди, але сил радіти в нього не було. Розпач був таким великим, що він навіть розділив золото навпіл і викинув половину, а пізніше — і другу.
До вечора він прийшов до того місця, де вовки задерли оленя. Валялися білі кості. Він став їх гризти, розбивати каменем і висмоктувати мозок.
У розпачі герой дійшов висновку, що вмерти не так боляче, як жити. Однак жага до життя гнала його в дорогу. І раптом далеко на обрії він побачив корабель. Але він був так далеко, що в героя навряд чи стало б сил дійти.
Як у чарівній казці, в оповіданні Лондона напруга підсилюється з кожним новим епізодом і деталлю. Герой, який тільки-но зрозумів, що він заблукав і вийшов у протилежну сторону, до моря, раптом бачить великого вовка, що йде по його слідах. Відбиваючись від нього, чоловік повільно просувався у бік корабля. Дорогою він знайшов останки Білла. «Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не стане ссати кості Білла. А Білл став би, будь Білл на його місці, міркував він, тягнучись далі».
В останній частині оповідання мова йдеться про боротьбу людини з вовком. Почалася найзапекліша боротьба, яка тільки буває вжитті: хвора людина навколішках й хворий вовк, що шкутильгав за ним, — обоє вони, напівмертві, тяглися через пустелю, підстерігаючи один одного.
Объяснение:
1) Семья Андрея Соколова ⇒ Родителей у Андрея нет. Когда ему было 22, они умерли во время голода. Вскоре Андрей женится на чудесной девушке Ирине - у него появляется настоящая семья. В браке у них рождаются трое детей.У них большое хозяйство и вполне счастливая жизнь со своими радостями и заботами. Но все перечеркивает война.
2) Члены семьи ⇒ Супругу зовут Ирина, сына - Анатолий, а доченек - Настя и Оля. После их смерти членом семьи для несчастного человека становится мальчик Ванюша, которого он усыновил.
3) Их судьба ⇒ Жена и дочери погибли в 1942 году. Единственный сын погибает в День Победы. С Ванюшей их ждут новые переезды и испытания.
ответ:
в 1830 году а. с. пушкин создал пять прозаических произведений, объединенных общим названием «повести белкина» . они написаны точным, ясным и лаконичным языком. из «повестей белкина» исключительное значение для дальнейшего развития имел «станционный смотритель» . правдивый, согретый авторским сочувствием образ смотрителя открывает созданную последующими писателями галерею «бедных людей» , униженных и оскорбленных тягчайшими для простого человека общественными отношениями тогдашней действительности.
именно эта окружающая действительность и виновата, мне кажется, в трагической судьбе станционного смотрителя самсона вырина. у него была единственная любимая дочь — разумная и проворная дуня, отцу в работе на станции. она была его единственной радостью, но именно она принесла своему отцу «седину, глубокие морщины давно не бритого лица» и «сгорбленную спину» , буквально три или четыре года превратили «бодрого мужчину в хилого старика» . в конце своей жизни станционный смотритель оказался брошенным своей дочерью, хотя он сам никого в этом не винит: « беды не отбожишься; что суждено, тому не миновать» .
его любимица с детских лет умела кокетничать, разговаривала «безо всякой робости, как девушка, видевшая свет» , и этим привлекала проезжих молодых людей, а однажды она сбежала от отца с проезжим гусаром. самсон вырин сам разрешил дуне прокатиться с гусаром до церкви: «нашло на него ослепление» , а потом «сердце его начало ныть, ныть, и беспокойство овладело им до такой степени, что он не утерпел и пошел сам к обедне» . дуни нигде не было, а вернувшийся вечером ямщик сообщил: «дуня с той станции отправилась далее с гусаром» . старик заболел от этого известия и оттого, что узнал, что гусар притворился больным и уже тогда задумал увезти дуню.
самсон вырин поехал в петербург в надежде отыскать и забрать свою дочь, но ротмистр минский не отдал ему дуню и выставил его за дверь, сунув за рукав деньги. вырин предпринял еще одну попытку увидеть дочь, но дуня, увидев его, упала в обморок, а минский опять выгнал его. в трагической судьбе станционного смотрителя
виновато и сословное деление общества, позволяющее высшим чинам жестоко и грубо обращаться с людьми низших чинов. минский считал естественным для себя просто увезти дуню (и даже не попросить ее руки у отца) , и выгнать старика, и накричать на него.
трагедия самсона вырина состоит в том, что на склоне лет он остался совсем один, проливая слезы о потерянной дочери. не для своих внуков, а для чужих он вырезал дудочки, с чужими детьми он возился и угощал их орешками. трагизм его положения в том, что не при жизни, а после смерти приехала к нему его любимая дочь. из рассказа видно, что минский действительно любил дуню и не бросил ее, у нее была счастливая жизнь в достатке. «прекрасная барыня.. ехала.. в карете в шесть лошадей, с тремя маленькими барчатами и с кормилицей» . узнав, «что старый смотритель умер.. она заплакала» и пошла на кладбище. в трагической судьбе отца дуня тоже виновата. она бросила его, поступила не по-человечески. я думаю, мысль об этом не давала ей покоя — ведь приехала она, хоть и поздно, к отцу, который умер в одиночестве, всеми, и родной дочерью тоже, забытый.
простыми и понятными словами пушкин показал нам трагическую судьбу обыкновенного человека — станционного смотрителя самсона вырина, и мне жаль этого