Роль культури античності у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані: філософія, лірика, театри, міфи, архітектура, епос, початки всіх наук, ідеали, право, бібліотеки, олімпійські ігри... Що не слово — то кожне грецького чи латинського походження, що не явище — то все родом з Еллади чи Риму.
Майже все, що оточує нас і насичує наші дні, так чи інакше, безпосередньо чи видозмінено, мало місце в добу античності, і це недивно, адже вона є колискою Європи (чого варте лише походження назви Європа!). Тільки-но навчившись говорити, ми починаємо вживати вислови, які народились за сотні років до нас і живуть досі: ахіллесова п'ята, олімпійський спокій, ієрихонські труби, танталові муки, сізіфова праця, авгієві конюшні, яблуко розбрату, спартанські умови, гігантські розміри, титанічна боротьба, гомеричний сміх... І потім, у більш дорослому віці, знайомлячись з давньогрецькими міфами, читаючи поеми Гомера, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, знаходимо в них відповіді на запитання: хто ж такий був Сізіф, що його спіткала така страшна доля; чому у царя Мідаса вуха віслюка; скільки подвигів вчинив Геракл; чому золоте яблуко із саду Гесперид спричинило таку страшну, кровопролитну війну; що саме значить фраза "Бійтесь данайців, навіть тоді, коли вони підносять подарунки!"
Зі впевненістю можна сказати, що людина, незнайома з давньогрецькими міфами, з іменами богів давньоримського пантеону, поемами Гомера та Вергілія, життєписами Плутарха, творчістю античних ліриків, трагіків, комедіографів, не може претендувати на звання освіченої, ерудованої особистості, принаймні, на нашому просторі. Тому що європейське мистецтво засіяне, немов нічне безхмарне небо, зорями, прикладами й натяками, посиланнями та алюзіями на образи й сюжети античності. Вся доба Відродження з її геніями та плодами їх творчості пройдуть повз незрозумілими; влучні назви сузір'їв та планет залишаться неоціненими; влучні назви явищ як-то "Едипів комплекс", гермафродитизм та інші будуть порожнім звуком; "Енеїда" Котляревського буде сприйнята просто як банальний жарт, а Герміона буде асоціюватись, у кращому випадку, лише з дівчиною-відмінницею зі школи магії та чарівництва Хогвартс, але аж ніяк ні зі спартанською царівною.
Та все це не про нас, адже ми віддаємо данину великій античній культурі, тій самій, творці якої першими вклонилися досконалості та в кожній своїй справі прагнули сягнути поставленого ідеалу; звернулись до найвищої матерії — до душі; розібрали й вивчили явища природи; шанували жагу розвитку і спрагу знань. Хто не чув імен Сократа, Платона, Солона, Піфагора, Аристотеля, Геродота, Демосфена? Плеяди (між іншим, хто такі плеяди? Правильно, сім доньок Атланта!) геніальних філософів, політиків, митців античності пройшли крізь віки до сьогодення, і всюди залишили дивовижний золотий відбиток своєї епохи, роль культури якої у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані...
1)Романтизм, сменив сентиментализм и пред романтизм, отразил настроения неверия, безнадежности, которые проявились в европейском самосознании на рубеже XVIII-XIX веков. 2) Главная тема рассказа Набокова «Рождество» - тема жизни и смерти. Чтобы ее показать автор использовал более мелкую тему отцов и детей. Через смерть сына отец осознает два вечных понятия: жизнь и смерть. Он хочет сделать выбор в пользу последнего. Однако его сомнения разрешились благодаря природе, напоминающей о “вечном примирении и о жизни бесконечной”!
Образом–символом является само Рождество, вынесенное в заглавие. Этот главный христианский праздник одновременно радостен и напоминает человеку о родившемся Христе, который обречен на страдания. Ель (символ Рождества) , принесённая Иваном, означает вечную молодость («Зелёная. Пусть постоит») . Слепцов просит убрать её, потому что хоть неявно, но винит в смерти сына Бога, считая её (смерть) несправедливостью. Возможно, ель – горькое напоминание о счастливых минутах, проведенных вместе с сыном. Вообще образ Бога зримо присутствует на страницах рассказа. Сельская церковь, ее крест намекают, напоминают о Нём. Но само имя Бога появляется лишь в конце (крылья разворачиваются "до предела, положенного Богом"). Человеческая жизнь полна страданий. Недаром одна из истин буддизма гласит: жизнь есть страдание. Кроме того, в христианстве человек при рождении становится грешным и обречен страдать за свои грехи. 3) Основу рассказа «Хлеб для собаки» составляют события детства Владимира Тендрякова. Это эпоха послереволюционной России и сталинских репрессий.
Проблематика рассказа включает в себя рассмотрение следующих вопросов: голод как нравственная проблема, бесчеловечное отношение к ссыльным, душевные терзания главного героя и, конечно же, автор большое внимание уделяет совести человека.
4)Главная мысль - хоббит Бильбо Бэггинс прикоснулся к древней и ужасной тайне. Завладев кольцом он вызвал к жизни события, которые изменят всё Средиземье. Будет великая битва между силами добра и зла.
Цей твір вражає читача не тільки своєю змістовою конструкцією а й історією написання. Як розповідав сам Річард Бах, одного разу гуляючи по туманному узбережжю каліфорнійського каналу Бельмонт Шор він почув голос, який сказав: "Чайка на імя Джонатан Лівінгстон", потім Бах побачив видіння, яке промайнуло у його голові у вигляді кінофільму [8]. Підкорившись цьому голосу, він поквапився додому, щоб записати все те, що він побачив. Але видіння було коротким, а продовження не послідкувало. Бах намагався закінчити історію, але у нього нічого не виходило до тих пір, доти через вісім років він не побачив продовження [8]. Правда це, чи рекламний трюк - невідомо, але точно можна сказати, що Річард Бах написав повість про чайку і у 1970-му році вона була надрукована в журналі, а у 1973 році був знятий фільм [13].
Роль культури античності у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані: філософія, лірика, театри, міфи, архітектура, епос, початки всіх наук, ідеали, право, бібліотеки, олімпійські ігри... Що не слово — то кожне грецького чи латинського походження, що не явище — то все родом з Еллади чи Риму.
Майже все, що оточує нас і насичує наші дні, так чи інакше, безпосередньо чи видозмінено, мало місце в добу античності, і це недивно, адже вона є колискою Європи (чого варте лише походження назви Європа!). Тільки-но навчившись говорити, ми починаємо вживати вислови, які народились за сотні років до нас і живуть досі: ахіллесова п'ята, олімпійський спокій, ієрихонські труби, танталові муки, сізіфова праця, авгієві конюшні, яблуко розбрату, спартанські умови, гігантські розміри, титанічна боротьба, гомеричний сміх... І потім, у більш дорослому віці, знайомлячись з давньогрецькими міфами, читаючи поеми Гомера, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, знаходимо в них відповіді на запитання: хто ж такий був Сізіф, що його спіткала така страшна доля; чому у царя Мідаса вуха віслюка; скільки подвигів вчинив Геракл; чому золоте яблуко із саду Гесперид спричинило таку страшну, кровопролитну війну; що саме значить фраза "Бійтесь данайців, навіть тоді, коли вони підносять подарунки!"
Зі впевненістю можна сказати, що людина, незнайома з давньогрецькими міфами, з іменами богів давньоримського пантеону, поемами Гомера та Вергілія, життєписами Плутарха, творчістю античних ліриків, трагіків, комедіографів, не може претендувати на звання освіченої, ерудованої особистості, принаймні, на нашому просторі. Тому що європейське мистецтво засіяне, немов нічне безхмарне небо, зорями, прикладами й натяками, посиланнями та алюзіями на образи й сюжети античності. Вся доба Відродження з її геніями та плодами їх творчості пройдуть повз незрозумілими; влучні назви сузір'їв та планет залишаться неоціненими; влучні назви явищ як-то "Едипів комплекс", гермафродитизм та інші будуть порожнім звуком; "Енеїда" Котляревського буде сприйнята просто як банальний жарт, а Герміона буде асоціюватись, у кращому випадку, лише з дівчиною-відмінницею зі школи магії та чарівництва Хогвартс, але аж ніяк ні зі спартанською царівною.
Та все це не про нас, адже ми віддаємо данину великій античній культурі, тій самій, творці якої першими вклонилися досконалості та в кожній своїй справі прагнули сягнути поставленого ідеалу; звернулись до найвищої матерії — до душі; розібрали й вивчили явища природи; шанували жагу розвитку і спрагу знань. Хто не чув імен Сократа, Платона, Солона, Піфагора, Аристотеля, Геродота, Демосфена? Плеяди (між іншим, хто такі плеяди? Правильно, сім доньок Атланта!) геніальних філософів, політиків, митців античності пройшли крізь віки до сьогодення, і всюди залишили дивовижний золотий відбиток своєї епохи, роль культури якої у нашому житті переоцінити майже неможливо, неможливо так само, як і перелічити все те, чим ми їй зобов'язані...
Объяснение: