Чтобы закончить службу у царя Эврисфея Гераклу пришлось совершить свой самый сложный и опасный подвиг – похитить яблоки из садов Гесперид.
Яблоня, приносящая золотые плоды, была свадебным подарком богини земли Геи для Зевса и Геры. Яблоки с этого дерева возвращали молодость. Сад, в котором росла эта яблоня, находился на краю света, где титан Атлант держал на своих плечах небосвод, а принадлежал этот сад его дочерям Гесперидам. Охранял эту яблоню огромный змей Ладон, у которого было сто голов.
В своих поисках Геракл обошёл множество стан, и, наконец, достиг реки Эридан. Нимфы, населявшие эту реку, подсказали ему пойти к мудрому вещему старику Нерею, который мог указать Гераклу дорогу.
Нерей сначала отказался герою, и Гераклу пришлось вступить с ним в долгую схватку, и покорить упрямого старца. После битвы мудрец поведал Гераклу, что заветный сад спрятан на западе, за морем, в Ливии, куда мудрец отнёс Геракла на своей спине.
Долгое время скитался Геракл по Ливийской пустыне, пока не встретил великана Антея, который оказался сыном Геи. И снова пришлось герою вступить в борьбу, чтобы пройти дальше. Два раза повергал Геракл великана на землю, но силы противника десятикратно увеличивались после каждого поражения. И тогда Геракл понял, это что мать-земля даёт Антею силы. Тогда герой обхватил великана руками, приподнял его высоко над землёй, и не отпускал, не убедившись, что Антей погиб.
После этого никакие преграды не стояли на пути Геракла к краю света. Вскоре там, где небо встречается с землёй, он встретил Анланта, держащего небесный купол на своих плечах. Атлант поведал Гераклу, что сад его дочерей охраняет стоглавый змей, которого Гераклу не победить. Он предложил герою подставить свои плечи под небосвод, чтобы самому сходить за яблоками. Геракл согласился.
Атлант принёс три яблока, и предложил Гераклу ещё немного подержать купол неба, а он в это время отдаст яблоки Эврисфею. Но Геракл конечно же понял, что гигант хочет обмануть его. Он попросил Антанта подержать небо, потому что ему, якобы было нужно смастерить защиту для плеч. После того, как гигант взвалил ношу к себе на плечи, Геракл просто взял заветные плоды, и отправился обратно в Микены.
ответ:
гетьман іван мазепа – одна з найвеличніших і найтрагічніших постатей в українській історії.
образ мазепи широко представлений у світовій літературі, малярстві, музиці. про івана мазепу писали вольтер, байрон, гюго, рилєєв, пушкін та багато інших зарубіжних і вітчизняних письменників, зокрема українські письменники й поети тарас шевченко, михайло старицький, богдан лепкий, володимир сосюра.
оцінки діяльності гетьмана в літературних та історичних творах неоднозначні й суперечливі.
1829 року з’явилася поема о. пушкіна “полтава”.
поет трактує образ мазепи саме так, як вимагала офіційна царська влада та історіографія того часу. у поемі пушкіна іван мазепа – злодій, якому немає прощення, підлий зрадник, що не виправдав довір’я російського царя, холоднокровний і безжальний негідник, який готовий, не вагаючись, пролити ріки людської крові:
не многим, может быть, известно…
что он не ведает святыни,
что он не помнит благостыни,
что он не любит ничего,
что кровь готов он лить, как воду,
что презирает он свободу,
что нет отчизны для него.
пушкін у своїй поемі так характеризує українського гетьмана мазепу: “злодей”,
“гордый злодей”, “мощный злодей”, “иуда, коварная душа”, “гетман скрытый”, “изменник паря”, “враг мазепа”, “враг россии”, “святой невинности губитель”, “любовник жестокий”, “старик надменный”, “злой старик”, “старый коршун”…
його діями, за пушкіним, керує виключно дрібне самолюбство, бажання відомстити петру і за особисту образу:
я слово смелое сказал.
царь, вспыхнув, чашу уронил
и за усы мои седые
меня с угрозой ухватил.
тогда, смирясь в бессильном гневе,
отмстить себе я клятву дал.
фінал поеми логічно завершує викривальну, нищівну характеристику “злодія” мазепи – ім’я українського гетьмана приречене на забуття, навіть від його могили не лишилося сліду:
и тщетно там пришлец унылый
искал бы гетманской могилы:
забыт мазепа с давних пор;
лишь в торжествующей святыне
раз в год анафемой доныне
грозя, гремит о нем собор.
український поет володимир сосюра створив глибоко патріотичну поему “мазепа”, у якій, відступаючи від загальноприйнятої в росії думки, відтворив справжнього мазепу – борця за свободу своєї країни, тим самим історично реабілітував його.
драматичною була доля самої поеми. початок її був уперше надрукований 1929 року. і хоча там йшлося тільки про молодого мазепу в ролі при дворі польського короля задовго до його стосунків з росією як гетьмана, сосюру почали цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному націоналізмі. пізніше в автобіографічному романі “третя рота” поет згадуватиме: “образ мазепи був ще тільки в ембріоні, а мене навіть за ембріон почали бити”. незважаючи на це, поет звертався до образу мазепи впродовж усього творчого життя. зо років заборонена поема пролежала в рукопису і тільки на початку 90-х років з’явилася друком, щоб сказати десятиріччями приховану правду про славного українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні.
в. сосюра, на відміну від пушкіна, по-своєму трактує образ мазепи. не ідеалізуючи його, поет творить художній образ, а не політичний портрет гетьмана, намагається розкрити психологію його особистості і через цей образ піднести ідею державності україни, її незалежності.
у поемі сосюри мазепа “любив вкраїну… душею”, бажав їй добра і волі, шукав шляхів до утвердження її сили і суверенності. але трагедія мазепи полягала в тому, що його не підтримав народ:
не пішов за ним народ,
шляхом і радості й надії,
не зрозумів його він мрії…
коли гетьман помер, україна втратила ті святі права, які мазепа обороняв так довго із завзяттям справжнього патріота україни. але ідеї мазепи про вільну і єдину україну продовжували жити і народові, який хотів бути незалежним.
объяснение: