Ли́рика, лири́ческая поэ́зия (от греч. λυρικός — «исполняемый под звуки лиры, чувствительный, лирный») — род литературы, воспроизводящий субъективное личное чувство (отношение к чему-либо) или настроение автора (ЭСБЕ). По словарю Ожегова лиризм означает чувствительность в переживаниях, настроениях, мягкость и тонкость эмоционального начала; словарь Т. Ф. Ефремовой отмечает характеризующие его эмоциональность, поэтическую взволнованность, задушевность[1]. По словарю Л. П. Крысина лирическая поэзия — это поэзия, выражающая чувства и переживания поэта[2].
«Лирическая манера повествования» предполагает такой тип построения художественного образа, который основан на эмоциональном переживании. Если в эпосе и драме в основе образа лежит многостороннее изображение человека в его деятельности, в сложных взаимоотношениях с людьми в жизненном процессе, лирический образ — это образ-переживание. Но переживание общественно-значимое, в котором индивидуальный духовный мир поэта, не теряя своей автобиографичности, получает обобщённое выражение, тем самым выходя за рамки его личности. Лирический образ — это эстетически значимое переживание, автобиографическое начало в нём присутствует как бы в снятом виде, и для нас важно, что поэт испытал данное переживание и что оно вообще могло быть испытано в данных обстоятельствах. Если нам известно, что лирическое переживание не автобиографично, оно всё равно сохраняет своё художественное значение, поскольку могло быть испытано. Существует традиция рассматривать лирику как сосредоточенность поэта на своей индивидуальной внутренней жизни. Таким образом, лирику трактуют как «исповедальное творчество», как «самовыражение» и «самораскрытие».
В отличие от эпоса и драмы, лирика не связана с сюжетностью, как конструктивным признаком, хотя и не исключает сюжетной организации.
Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.