Перед прочтением данного анализа рекомендуем ознакомиться со стихотворением Зимнее утро.
История создания – это стихотворение Пушкина было написано в 1829 году, причем известна даже точная дата – 3 ноября. Поэт гостил в Тверской губернии у своих друзей, в имении которых и были написаны знаменитые строки.
Тема стихотворения – красота русской природы в зимний период года.
Композиция – на протяжении всех пяти шестистиший наблюдается линейная композиция.
Жанр – пейзажная лирика.
Стихотворный размер – четырехстопный ямб со смешанной рифмовкой.
Эпитеты – “день чудесный”, “друг прелестный”, “голубые небеса”, “великолепные ковры”, “янтарный блеск”, “веселый треск”.
Сравнение – “как бледное пятно”.
Олицетворения – “мгла носилась”, “вьюга злилась”.
План
История создания
Тема
Композиция
Жанр
Средства выразительности
Бонус
Тест по стихотворению
История создания
1829 год выдался для Пушкина очень тяжелым. Он находился в опале и под постоянным полицейским надзором. Друзья поэта, стремясь подарить ему немного спокойной жизни, звали его к себе погостить. И вот, будучи в гостях у Петра Вульфа, Пушкин пишет чудесный стих, воспевающий красоту окружающего его мира. История создания этого произведения тесно связано с тем, кому посвящено стихотворение. Литературные критики считают, что оно посвящено двум любимым женщинам поэта – его жене Наталье Гончаровой, и его Няне Арине Родионовне.
Находясь среди близких людей, в дружелюбном окружении, Александ Сергеевич не просто отдыхает душой, но и ощущает потребность творить. Созданное им “Зимнее утро” пронизано радостью от общения с природой, от того, что можно просто насладиться ее красотами и не думать больше ни о чем.
Опубликовано стихотворение год спустя в альманахе “Царское село "
Тема
Посвящено это произведение русской природе. Поэт всегда особенно любил зиму – его завораживали заснеженные пейзажи, волшебство русской природы вызывало трепет в его сердце.
Объяснение:
Його світ ловив — і спіймав.
Євген Сверстюк
Яскравою самобутньою зіркою постав Павло Тичина на небосхилі української літератури. Його поезія сповнена ніжним музичним звучанням, ритмом, який притаманний реаліям життя. Творчість Павла Тичини — одна з вершин української поезії. Митець належав до когорти талановитих поетів-модерністів свого часу. Про його творчість існують думки протилежного плану: одні критики й літературознавці стверджують феноменальну значущість поета, інші говорять про слабкість особистості, що не змогла реалізувати свій творчий потенціал. Напевно, мають сенс і ті, й інші. І в цьому — сконцентрований відбиток історії нашої країни.
Творчий шлях Павла Тичини тривав шість десятиліть, і саме зараз, коли відкрилися сторінки нашої драматичної історії, ми можемо зрозуміти внутрішні переживання лагідного, чутливого до краси й гармонії молодого поета, який так незбагненно передчував трагічні події 30-х років, на жаль, фатальні для багатьох його колег. Юрій Семенко колись зазначив, що "комунізм — жахлива система! Поета П. Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила в двісті розтерзаного совєтського віршороба Тичину..."
Тичина, як ніхто інший із поетів, мав дар передбачуваності подій. Адже поема написана влітку 1917 року з нагоди проголошення II Універсалу Центральної Ради. Ось воно, очікуване свято: "Над Києвом — золотий гомін. І голуби, і сонце! Внизу — Дніпро торкає струни..." (символічне зображення українського прапора). І раптом: "Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів. Кряче". Неймовірно! Але геніальний поет ще на тому святі відчув і передбачив ту страшну межу, що проляже між людьми, між душами, та розчахне і його душу. Поет Тичина вірив у революцію і боявся її, бо революція — це руйнація. А чи збудують щось прекрасне нове? І власні сумніви, і біль за Україну постають у рядках з такою образною силою, що годі знайти рівних: "Ждали ми героя, а встав свинопас", "Хто ж так люто кинув на поталу нас?" Навіть несумісне він прагне об'єднати в пізнішому вірші "Кукіль. Антистрофа", аби, як йому здавалося, не похитнулася віра у світле майбутнє: "Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожен виступає як своє".
Тичина лишився незмінно чесним у своїй реакції на політичні події, особливо значимі для України, це відчутно в поезії "Пам'яті тридцяти". Романтичний пафос щодо майбутнього поступово зникає, поет починає розуміти реальну дійсність і те, що байдужість і небажання діяти на захист інтересів України, призвели до втрати незалежності. Та не всі були байдужими, знайшлися сміливці, які стали на захист вимріяної самостійності України та віддали життя за це. Цей вірш присвячений київським студентам і гімназистам, що загинули за свою державу в бою під Крутами. Загинув "український цвіт" зі "славою святих". Не забуваймо про те, що Павло Тичина — один із перших українських поетів, хто палко втілював ідею національного відродження, зокрема у своїх ранніх творах.
Згодом буде написано "Прийшли попи, диктатори...", "Загупало в двері прикладом", "До кого говорить?" Проте невдовзі, у 1934 році (відразу після страшного 33-го), зовсім інший поёт Тичина видасть збірку "Партія веде" і багато подібних. Мабуть, це і врятувало його від долі заарештованих і засуджених саме в цьому році талановитих митців України.
Проте світ таки спіймав поета. Період творчості, коли Тичина прославляв політику партії, викликає жаль, прикро усвідомлювати, що таку тонку та вразливу натуру зламали, понівечили дар найкращого модерніста в українській поезії. Та попри духовне понівечення, з-під пера ще виходить, як фенікс із попелу, поема-симфонія "Сковорода", у якій ще живий дух пошуку правди-істини, справедливості, краси.
Доля Павла Тичини — це доля його народу, де є і трагічні сторінки, і невдачі, однак жага до життя і творчості, до ідеалів справедливості перемагає. епітети ("шепіт трав голублячий"), метафори ("думки пряде", "мріє гай"). Застосування дієслівних рим, внутрішнього римування свідчить про зв'язок поетики вірша з поетикою народної пісні. П. Тичина створив оригінальну семирядкову строфу, насичену емоційними паузами. Уривчастість мови лише підкреслює той неспокій душі, що перебуває в очікуванні змін і в собі, і довкола, усе ніби чекає чогось великого, нового й небувалого.