Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
Повесть писалась более года и четыре раза заново редактировалась автором.
Л. Н. Толстому было 24 года, когда в лучшем, передовом журнале тех лет - «Современнике» - появилась повесть «Детство» . В конце печатного текста читатели увидели лишь ничего не говорившие им тогда инициалы: Л. Н.
Отправляя свое первое создание редактору журнала, Н. А. Некрасову, Толстой приложил деньги - на случай возвращения рукописи. Отклик редактора, более чем положительный, обрадовал молодого автора «до глупости» . Первая книга Толстого - «Детство» - вместе с последующими двумя повестями, «Отрочеством» и «Юностью» , стала и первым его шедевром. Романы и повести, созданные в пору творческого расцвета, не заслонили собой эту вершину.
«Это талант новый и, кажется, надежный» , -писал о молодом Толстом Н. А. Некрасов Некрасов Н. А.
«Вот, наконец, преемник Гоголя, нисколько на него не похожий, как оно и следовало» , -вторил Некрасову И. С. Тургенев.
Когда появилось «Отрочество» , Тургенев написал, что первое место среди литераторов принадлежит Толстому по праву и ждет его, что скоро «одного только Толстого и будут знать в России» Тургенев И. С. Полн. собр. соч. и писем в 28 т. Письма, т. 2, М. , «Голос» , 1961, с. 241, 247, 232..
Внешне незамысловатое повествование о детстве, отрочестве и нравственному облику героя, Николеньки Иртеньева, открыло для всей русской литературы новые горизонты. Ведущий критик тех лет, Г. Чернышевский, рецензируя первые сборники Толстого («Детство и Отрочество» , «Военные рассказы») , определил суть художественных открытий молодого писателя двумя терминами: «диалектика души» и «чистота нравственного чувства» .
источник.