Пригода в лісі
Объяснение:
Визволення дубка
Каждая национальная литература имеет свою систему
излюбленных, устойчивых мотивов, характеризующих ее эстетическое своеобразие. Существуют целые исследования
об образе леса — в немецкой литературе, ручья — во французской и т. п. Русская литература в этом отношении изучена
недостаточно: то внимание, которое уделялось до сих пор
типическим образам человек а («лишний человек», «маленький человек», «лирический герой» и т. д .), оттесняло в сознании исследователей первостепенную значимость образов
природы, через которые национальная специфика литературы
проявляется особенно четко. «Климат, образ правления,
вера дают каждому народу особенную физиономию, которая
более или менее отражается в зеркале поэзии» ',— знаменательно, что в этом известном пушкинском определении народности «климат» стоит на первом месте. Если образ правления
и вера суть изменчивые, исторически подвижные черты народной физиономии, то климат, ландшафт, флора и фауна
накладывают на нее родовой отпечаток. Не случайно, что
и М. Лермонтов в стихотворении «Родина» как бы полемически заостряет пушкинскую формулировку: «ни слава, купленная кровью», «ни темной старины заветные преданья»,
то есть ни «образ правления», ни «вера» не трогают душу
поэта,— в родине он любит «степей холодное молчанье»,
«разливы рек ее, подобные морям», врожденные, изначальные черты дорогого ликаУ русского ученого-фольклориста XIX века А. Н. Афанасьева есть трехтомный труд «Поэтические воззрения славян
на природу». Это самое полное из всех существующих исследований мифологии древних славян, а между тем речь в нем
идет только о природе. Конечно, в древности природа оказывала куда большее влияние на человека, чем теперь, когда человечество со всех сторон окружено сферами техники, культуры,
искусственного разума, знаковых систем. И тем не менее
все, созданное человеком,— пока еще только капля в океане
природы. Как весь этот океан отражается в малой капле,
и показывает поэзия. Она всегда остается связующим звеном
между природой и остальным миром. О чем бы ни хотел сказать поэт, ничто не заменит ему образов, взятых из природы:
«вода» и «огонь», «цветок» и «звезда». Поэзия в новое время
выполняет отчасти ту функцию, какую в древности выполняла мифология — представлять мир, создаваемый человеком,
в его гармонии с природой. Связи человека с природой теперь гораздо более опосредованы культурой и цивилизацией, чем раньше, но соответственно усложнился и язык
поэзии.
Можно ли исследовать «поэтические воззрения... на природу» целого народа, если они выражены не в фольклоре,
а в поэзии нового времени? Сложность задачи в том, что
у каждого поэта — свой, особенный образ природы, между
индивидуальными стилями существуют огромные различия,
которые, конечно, отсутствовали в древнем обществе, в эпоху
сложения мифологии и фольклора. Любое произведение той
поры было выражением коллективного сознания, внутри которого еще не* выделялись авторские индивидуальности,—
потому они и не оставили своих имен. Но значит ли это, что
поэзия нового времени не представляет никакой целостности?
Нет, конечно, такая целостность существует, только она
проявляется уже не в рамках отдельных поэтических текстов
(ведь каждый из них создан индивидуальным творцом),
а на более высоком и труднообозримом уровне всей национальной поэзии как единого произведения — мегатекста. Такой мегатекст не есть условная конструкция, он реально существует, у него свой читатель — народ, в памяти которого
хранится вся совокупность текстов, составляющих национальную поэзию. Отдельный исследователь тоже может в известной степени приблизиться к такому масштабу восприятия,
конечно, только в какой-то узкой области, например пейзажной лирики.
.
Объяснение:
В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».
гарний вчинок , хороша робота, краса лiсу, лісовий випадок