Олександр Олесь цікаві факти Олександр Олесь, справжнє ім’я якого Олександр Кандиба народився 5 грудня 1878 року на Сумщині в селянсько-чумацькій сім’ї. З малечку він був дуже здібним і людяним хлопчиком. В 4 роки вже навчився читати, відбулося його перше знайомство з творами Т. Шевченка. Коли йому було 11 років його батько втопився в ставку і він залишися з мамою і двома сестрами. В 1893 році він вступає до хліборобської школи, але жаги до знань не мав. Вчився аби закінчити. Саме в цій школі відбувся його творчий дебют – у рукописних журналах з’являються його перші вірші «Комета» та «Первоцвіт». Після школи стає слухачем вільних та безкоштовних курсів Харківського ветеринарного інституту і паралельно працює на скотобійні «Дарниця». Високу оцінку за свої твори він отримав від першої у царській Росії жінки-професора Олександри Єфименко, що спонукало його творити далі. Визначною подією у його житті стала поїздка до Полтави на відкриття пам’ятника Котляревському у 1903 році. Саме там він знайомиться та заводить хороші товариські відносини з Л. Українкою, Б. Грінченком, М. Коцюбинським. Знайомство з велетнями українського слова спонукало його перейти на написання творів тільки українською. В тому ж році він знайомиться зі своєю дружиною Вірою Свадковською, яка подарувала йому сина Олега Ольжича та вперше підписує твори Олесь. В 1905 році в альманасі «Багаття» вперше публікуються його твори. Заводить міцну дружбу з О.Кобилянською та В. Гнатюком, знайомиться з І. Франком та П. Тичиною. Останній вважав Олеся своїм вчителем і наставником і навіть свою першу збірку посвятив Олександру Олесю. Після Жовтневої революції 1917 року змушений емігрувати, залишивши дружину і сина в Україні. Там він пише свої найкращі твори «Минуле України в піснях» та «Земля обітована». Віра Свадковська, залишився в Україні, ледве зводить кінці з кінцями, викладаючи в університеті. Син Олег в свої 22 роки стає наймолодшим доктором археології, але не зміг розділити радість з батьком, який проживав у Чехії. Коли розпочалась Друга світова війна, син Олександра Олеся стає учасником руху Опору. В 1944 році нацисти його схоплюють і закатовують у концтаборі Заксенгаузен. Перебуваючи в еміграції до кінця свого життя, поет вивчає чеську, французьку та німецьку мови. Листуючись з дружиною, він переконує її вивчати українську мову, висилає з-за кордону словники та збірники, написані українською. Між ними збереглися теплі відносини, хоча називали один одного вони лише на «Ви». Помер Олесь в Празі в 1944 році.
Выражение вырвано из контекста высказывания В. Г. Белинского. Если его прочитать полностью, то становится ясно, почему каждый человек есть немножко Дон Кихот.
В. Г. Белинский, акцентируя реалистичность романа, историческую конкретность и типичность его образов, замечал: “Каждый человек есть немножко Дон Кихот; но более всего бывают Дон Кихотами люди с пламенным воображением, любящею душою, благородным сердцем, даже сильною волею и с умом, но без рассудка и такта действительности”. В знаменитой статье И. С. Тургенева “Гамлет и Дон Кихот”(1860 г. ) герой Сервантеса впервые был осмыслен по-новому: не как архаист, не желающий считаться с требованиями времени, а как борец, революционер. И. С. Тургенев считает самопожертвование и деятельность его главными свойствами. Такая публицистичность в толковании образа свойственна русской традиции. Столь же субъективен, но психологически более глубок в подходе к образу Ф. М. Достоевский. Для создателя князя Мышкина в образе Дон Кихота на первый план выходит сомнение, почти поколебавшее его веру: “Самый фантастический из людей, до помешательства уверовавший в самую фантастическую мечту, какую лишь можно вообразить, вдруг впадает в сомнение и недоумение... ” В Дон Кихоте автор обобщает существенные черты человеческого характера: романтическую жажду утверждения идеала в сочетании с комической наивностью и безрассудством. Сердце “костлявого, тощего и взбалмошного рыцаря” пылает любовью к человечеству. Дон Кихот воистину проникся рыцарственно-гуманистическим идеалом, но при этом полностью оторвался от действительности. Из его миссии “исправителя кривды” в несовершенном мире вытекает его мирское мученичество; его воля и отвага проявляются в стремлении быть самим собой, в этом смысле старый жалкий идальго — один из первых героев эпохи индивидуализма.
