ответ:В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.
Колись у давньому дитинстві я, будучи п’ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з’юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім’яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб’ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб’ятнею.
Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене до адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".
Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.
"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.
А хто сказав, що обов’язково має бути легко? Та най ше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.
Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.
Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п’ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.
Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.
Як не ти людину, обділену добротою та любов’ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди?
Водном лесу жил ёжик. он любил гулять по лесу. однажды он шёл долго–долго и увидел красный домик. в домике кто-то пел. ёжик услышал песенку. - какие чудесные звуки! как поют! – подумал ёжик и тихонько постучал в дверь. дверь открылась и его встретили звуковички в красных платьях. ) - , — сказали они, — кто ты? - я – обыкновенный ёж, зовут меня ёжик, а фамилия моя – лесной. а вы кто? - а мы звуки. - как же вас зовут? - приятно познакомиться! – сказал ёжик. - а фамилия у нас у всех одна»,- сказали звуки. -да? — удивился ёжик,- какая же у вас фамилия? - все мы — ….? » (дети отвечают «гласные! ») - вам, гласные, за песенку! вы так хорошо поёте! можно, я еще к вам приду? - будем рады! 3. и пошёл ёжик дальше. вдруг видит – стоит синий домик .(слайд 5) остановился ёжик, стал слушать. но песенку не услышал. зато в домике кто-то рычал (как? – дети определяют 1-й звук в слове «рычал») шипел (как? …), жужжал ( фыркал ( пыхтел ( ворчал ( бурчал ( хрипел ( , мычал ( и т.д. (на слайде 5 есть возможность продемонстрировать разные звуки щелчком по изображениям динамика) вдруг дверь открылась и ёжик услышал: - ! ты кто? - я – обыкновенный ёж, зовут меня ёжик, а фамилия моя – лесной. а вы кто? - мы звуки. - ой, как много звуков в нашем лесу! я вас всех и не запомню сразу! - это ничего! запомни наши фамилии. и тут же все звуки разбежались в разные стороны и построились в две колонны. только теперь ёжик заметил, что у одних (они стали слева) на шее висели колокольчики, а у других колокольчиков не было. звуки с колокольчиками хором сказали: - наша фамилия … звуки без колокольчиков тоже сказали хором, но тихо: - наша фамилия … - а зовут нас… и тут поднялся страшный шум, потому, что они все вместе назвали свои имена. (дети хором произносят по согласному звуку) - всё! всё! тихо! – закричал ёжик. но звуки шумели. тогда ёжик закричал: «тихо! я что-то придумал! ». звуки замолчали, а потом спросили хором: - что? - вам нужна еще одна фамилия, чтобы сразу было понятно, что вы все умеете шуметь! вы согласны? - да! да! — закричали звуки. - мы согласны! и так они кричали долго-долго: «мы согласны! мы согласны! мы согласны! мы согласны! мы согласны! мы согласны! »… - стоп! - крикнул ёжик. если вы согласны, значит – вы согласные! - ! мы согласные! мы согласные! мы согласные! - вы будете звонкие согласные, потому что у вас громкий голос, а вы – глухие согласные, потому что у вас нет голоса. - какая длинная фамилия получилась! – сказал один из звуков. - вам не нравится? - нравится! нравится! мы согласные! мы согласные! - ой-ой-ой! — закричал ёжик, — как же вы шумите! пойду-ка я в другой домик. там живут другие звуки – гласные. они песни поют, а вы только шумите! - а мы тоже хотим петь, но не умеем,- сказали согласные грустно. может, ты что-нибудь придумаешь? - я придумал! вам надо подружиться с гласными и петь вместе. - но как? мы же не умеем петь! - и не надо. вы будете – произносить свои звуки, а гласные будут петь свои. вместе получатся слоги и слова. а слоги и слова можно и произносить, и петь, и даже читать. пойдёмте к гласным в гости! они будут рады! и они пошли. по дороге ёжик учил имена звуков и старался запомнить, кто же из них звонкий, а кто глухой. «написать сочинение на тему “дом моей мечты”»
ответ:В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.
Колись у давньому дитинстві я, будучи п’ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з’юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім’яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб’ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб’ятнею.
Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене до адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".
Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.
"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.
А хто сказав, що обов’язково має бути легко? Та най ше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.
Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.
Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п’ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.
Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.
Як не ти людину, обділену добротою та любов’ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди?