Главный герой рассказа Л.Н.Толстого «Старая лошадь» — младший сын в богатой семье. Он и три его старших брата любили верховую езду, лошадей у семьи было много, но из-за юного возраста братьев им разрешалось ездить только на старой лошади по кличке Воронок.
Однажды мать позволила им в очередной раз покататься на Воронке. Первым на лошадь сел старший брат. Он съездил на гумно, потом проехал вокруг сада, а затем остальные братья предложили ему проскакать галопом. Наездник ударил старую лошадь хлыстом и ногами, и лошадь поскакала.
Следом стал кататься на лошади второй брат. Он тоже заставил Воронка скакать. И третий брат тоже продемонстрировал, как лихо он умеет скакать на лошади. К тому времени Воронок уже устал, он тяжело дышал и был весь в поту.
Последним на старую лошадь сел младший брат. Ему тоже хотелось скакать на лошади, как старшие братья, но Воронок не стронулся с места. Мальчик стал бить его хлыстом, но лошадь упрямилась. Мальчик бил старую лошадь до тех пор, пока не сломал хлыст.
Тогда он обратился к дядьке, который присматривал за братьями, и потребовал у него новый хлыст. Дядька стал урезонивать мальчика. Он пояснил, что лошадь уже старая, она устала, и не будет скакать, пока не отдохнет. Видя, что мальчик не понимает его объяснений, дядька привел ему в пример девяностолетнего старика Пимена Тимофеича, жившего неподалеку. Пимен Тимофеич был очень старый, он еле ходил, опираясь на палку. Дядька сказал, что по лошадиным меркам Воронок такой же старый, как Пимен Тимофеич.
Только тогда мальчик понял, что он напрасно мучил старую лошадь. Ему стало жалко Воронка, и он попросил у него прощения. И даже когда мальчик стал взрослым, он продолжал помнить Воронка и Пимена Тимофеича, и всегда жалел лошадей.
Таково краткое содержание рассказа.
Главная мысль рассказа Толстого «Старая лошадь» заключается в том, что люди порой не осознают жестокость своих действий по отношению к другим людям или к животным. Всегда следует указывать жестокому человеку на его негуманное поведение. Рассказ «Старая лошадь» учит быть внимательным и заботливым по отношению к домашним животным, жизнь и здоровье которых полностью зависят от поведения их хозяев.
В рассказе Толстого мне понравился дядька, приставленный к братьям. Он сумел правильно объяснить капризному мальчику, желавшему скакать на лошади, почему та отказывается ему подчиняться. Дядька привел правильное сравнение старой лошади с пожилым человеком, и мальчик осознал неправильность своего поведения
Ще Біблія однією з головних заповідей проголосила: “Поважай батька і матір своїх”. Проте це не була одностороння вимога лише до дітей. Від батьків теж дещо вимагалося. Так, наприклад, притча про блудного сина навчала батьків розуміти й прощати дітям їхні гріхи, як Батько Небесний прощає людям їхні провини. Біблія вимагала від батьків постійної турботи про своїх дітей, виховання їх, бо саме це може стати запорукою, наприклад, того, що вдячні діти піклуватимуться в майбутньому про своїх стареньких батьків.
Повага дітей до батьків формувалася під впливом поважного ставлення самих батьків до своїх нащадків. Недарма ж у доброго батька й донька взірець чеснот, а в лихої матері – донька, як собака. Крім того, у народній творчості виразно проступає ідея взаємозв’язку поколінь: від діда до батька, від батька до сина і так у безкінечність передається мудрість життя, до питань якої належить і проблема взаєморозуміння поколінь.
У цілому ж українська література подає багато прекрасних зразків добрих стосунків між батьками й дітьми. Ці стосунки, в основному, грунтуються на взаємоповазі й любові. Одним із найбільш вражаючих прикладів торжества синівської любові, на мою думку, є новела М. Коцюбинського “Що записано в книгу життя”. Герой цієї новели злиденними обставинами життя змушений вдатися до крайнього кроку – вивезти матір у зимовий степ, де вона знайшла б смерть. Стара ненька сама намовляє сина зробити це, розуміючи, що вона обтяжує й без неї важке життя сім’ї свого сина. І от син везе її в стужу надвечір’я… М. Коцюбинський помиттєво описує стан чоловіка, показуючи, які сумніви й біль вирують у душі сина, як напливають спомини дитинства, де матуся – молода й добра – частує свого малого синочка пиріжечком, де вона віддає останнє своїй кровинці… Довга й важка боротьба в серці сина завершується тим, що він вирішує не занапащати матір, бо записана в книгу життя материнська любов більша, ніж тяготи злиднів, голоду… Страшну, але й сповнену надії історію пише М. Коцюбинський, переконуючи, що немає нічого більшого й прекраснішого в житті людини, ніж роки дитинства в лоні родини, що найідеальнішою є та картина, коли старенькі батьки бавляться з онуками. І все це людина має завдяки дитячо-батьківській любові, що записана в книгу життя…
Українська література подає стільки ж художніх прикладів таких сімей, де відсутня гармонія, де щось суттєве втрачене між батьками й дітьми. Найяскравішим класичним прикладом “антисім’ї” є родина Кайдашів, змальована в повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. Здавалося б, і сміх і гріх, коли найрідніші люди не можуть поділити між собою груші!.. Насправді ж символ тієї груші (яка врешті – таки всохла) надзвичайно глибокий. На його прикладі письменник показав непоправні й навіть трагічні у своїх можливих майбутніх наслідках процеси пересихання джерела родинної єдності, яке починається з поваги, розуміння, підтримки, спільності інтересів і передусім любові.
На жаль, історія XX століття стане жахливою ілюстрацією наслідків дії в українській свідомості “комплексу Кайдашів”. У цьому трагічному столітті антагонізми в родині на соціальному, політичному грунті доходитимуть до краю. Художню фіксацію цих жахливих наслідків знаходимо в багатьох творах. Наприклад, М. Хвильовий у новелі “Мати” показує, як материнська любов уже неспроможна помирити між собою синів, які належать до різних політичних угруповань. І любляча матір змушена покласти своє життя на вівтар сімейного порозуміння. А Ю. Яновський у романі в новелах “Вершники” простежує трагедію цілої родини Половців, члени якої вбивають один одного заради якоїсь ефемерної “вищої ідеї”, нехтуючи батьківським заповітом любити один одного. А чи не жахливими були ті приклади радянського часу, коли діти зраджували батьків, віддаючи їх до будинків літніх людей, про що з відвертим болем написав О. Гончар у романі “Собор”…
Та хоч і важким, і багатим на непорозуміння між поколіннями сімей було XX століття, але й у цей час зберігався ідеал гармонії, любові й поваги між батьками й дітьми. Про це свідчать твори багатьох митців, наприклад, вірші А. Малишка “Рідна мати моя” і В. Симоненка “Лебеді материнства”, В. Стуса “Дід помер”, повість О. Довженка “Мати”. І багато-багато інших. Бо як неможливо зупинити час, так неможливо припинити й любов батьків до своїх дітей, так само, як ніхто й ніщо не здатне настільки зчерствити серця дітей і затуманити їхній розум, щоб вони відреклися від своїх батьків.
Знання
Объяснение:
Стр7