«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
Образ Петра I увлекал А. С. Пушкина всю жизнь и рассматривался поэтом во многих произведениях, но наиболее ярко великий царь изображается в поэмах «Полтава» и «Медный всадник». И в том, и в другом произведении перед нами предстает образ величественного, умного, гордого, твердого властителя, действительно Петра Великого. Но все же отношение Пушкина к своему герою неоднозначно. В чем же это проявляется? Обратимся к поэме «Полтава» — этому великолепному лиро-эпическому произведению, в котором Пушкин развертывает перед нами широкое полотно событий Северной войны.Сочетание «ужасного» и «прекрасного», «звучный глас», «свыше вдохновенный», — все это делает Петра не просто величественным, а наделенным сверхчеловеческими чертами, призванным божественной силой, чтобы привести русские войска к победе, а Россию — к славе и величию. Но Петр величествен не только во время сражения, когда он «могущ и радостен, как бой»; Так показан Петр I Пушкиным в поэме «Полтава», написанной в 1828—1829 годах. Позже, в 1833-м, поэт создает еще одно произведение, посвященное петровской теме, — поэму «Медный всадник». Но в ней Петр Великий изображен уже совершенно в другом ракурсе. Хотя во вступлении к поэме император по-прежнему показан как дальновидный, умный и твердый политик, но уже и здесь по почти неуловимому оттенку в тоне повествования чувствуется некоторое изменение оценки автором личности великого царя. Да, Петр дальновиден и умен: стоя «на берегу пустынных волн», он думает о политической выгоде основания «северной столицы» «назло надменному соседу», о необходимости «ногою твердой стать при море», то есть создать сильный флот, и «в Европу прорубить окно». Петр действительно смотрит «вдаль», и это — и его плюс, и его минус. Петр видит великое будущее России и «юный град», «полнощных стран красу и диво»; он смотрит вдаль и не видит того, что вблизи, не видит «мшистые, топкие берега», реку, грозящую наводнением, «лес, неведомый лучам 'в тумане спрятанного солнца». Да, создание города на берегу Балтийского моря было необходимо, это отвечало и стратегическим, и экономическим интересам государства, но эти общегосударственные интересы все время сталкивались с частными интересами простых людей, жителей Петербурга, страдавших от наводнений и сырого «болотного» климата. Эта проблема столкновения «общего» с «частным» и является главной проблемой, раскрываемой Пушкиным в поэме «Медный всадник». В начале первой части поэмы Пушкин знакомит нас и с другим героем «Медного всадника» — петербуржцем Евгением, обыкновенным человеком со своими частными интересами, быть может, мелкими и ничтожными в вихре истории, но важными и значительными для него самого, с размышлениями о своей бедности, о службе и намечающейся женитьбе. Возможно, конечно, что все проблемы Евгения — пустой звук по сравнению с общегосударственными интересами России... Но обратимся к образу Петра. Если в «Полтаве» мы видим перед собой прекрасное живое воплощение божественной силы, то в «Медном всаднике» мы сталкиваемся с чем-то тоже сверхчеловеческим, но отнюдь не прекрасным, а устрашающим: В неколебимой вышине, Над возмущенною Невою Стоит с простертою рукою Кумир на бронзовом коне. Во время страшного наводнения, описанного в первой части поэмы, «всадник медный» «обращен... спиною» к Евгению, не видит его страданий. А во второй части, когда помешавшийся от «ужасных потрясений» Евгений, случайно оказавшись у памятника Петру и поняв, «чьей волей роковой под морем город основался» и, следовательно, кто виноват в наводнении и гибели его, Евгения, невесты, дерзает прямо взглянуть «на лик державца полумира» и бросить ему мятежное «ужо тебе!». Всадник начинает преследовать «безумца бедного». В этой сцене Петр — «горделивый истукан» самовластья, преследующий каждого, кто осмелится бросить вызов ему, «мощному властелину судьбы», который «уздой железной Россию поднял на дыбы»... Петр величествен, но и жесток; на протяжении всего своего правления он добивается, великой и благородной цели — поставить Россию в один ряд с ведущими европейскими странами. Какие же средства, он использует для этого? Начало сданных дней Петра Мрачили мятежи и казни. Так говорит Пушкин в своем стихотворении «Стансы» (1826т.). Являлась ли жестокость необходимостью в достижении великих целей или ее можно было избежать? Что важнее: общегосударственные интересы или частные; благо для страны в общем или «ничтожное» счастье отдельного «маленького человека»? Пушкин не дает точного ответа на этот вопрос. В заключение можно отметить, что трактовка великим классиком личности Петра неоднозначна. Пушкин восхищается острым умом, дальновидностью смелого реформатора, но поэта отталкивает его жестокость и беспощадность. Петр I, несомненно, велик. Хотя, быть может, прав был Л. Н. Толстой, писавший в своём романе «Война и мир», что «нет истинного величия там, где нет Простоты, Добра и Правды».
«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.