В.Быков начал войну семнадцатилетним юношей. После окончания Саратовского пехотного училища он воевал командиром взвода. Приходилось и наступать, и отступать, и обороняться, окружать и выходить из окружения. В 1944г. Семья получила извещение, что командир взвода В. Быков погиб смертью храбрых в бою. Но взводный выжил и воевал дальше в Румынии, Венгрии, Австрии, был награжден. 19 июня 1945 года ему исполнился 21 год.
Спустя годы В. Быков снова вернулся на войну, чтобы увидеть её, как прежде – в упор: вокруг себя и в своем герое. Чтобы услышать тяжелое дыхание человека, бегущего рядом вверх по склону высоты в атаку, склониться над молодым лейтенантом, умирающим в одиночестве посреди голого поля, увидеть звезды в небе со дна окопа… . Он предпочел остаться на войне во имя тех, кого уже давно нет, но кто продолжает жить в памяти солдата, в памяти народа.
Среди произведений о войне книги Быкова занимают особое место. Свою точку зрения на этот вопрос он высказал в статье «Живая память поколений». В ней он писал: «Сороковые годы дали нашей литературе ряд замечательных образов героев: мы привыкли за много лет к мужественному неунывающему рядовому В. Теркину, к несгибаемому в своем священном стремлении стать в строй бойцов Мересьеву, к мужественным разведчикам Э. Казакевича.» Однако « правда о войне, о подвиге народа была высказана далеко не вся.» Эту неполноту можно было как-то понять, оправдать(писатели «шли по горячим следам событий», не имели ни времени, ни возможностей для осмысления всех проявлений войны), но согласиться, примириться с нею – значило бы для Быкова изменить своему опыту, памяти, совести. Все изменилось, когда вернулись с войны и получили образования ее рядовые участники. Среди них был и Василий Быков, будущий писатель.
Олівер Баррет навчається в Гарварді й має в навчальному закладі практично найкращу успішність. Походить він з дуже заможної сім’ї аристократів. Він любить ходити до бібліотеки Редкліффського коледжу, де і знайомиться зі своєю майбутньою дружиною — Дженніфер Кавіллері. Дівчина з простої родини переселенців, навчається в Редкліффському коледжі. Не зважаючи на абсолютно різний соціальний статус, ці двоє молодих людей стають парою.
Коли навчання в коледжі лишилося позаду, закохані приймають рішення взяти шлюб, хоча батько Олівера не дає благословення на такий союз. Він ставить синові ультиматум: якщо він одружиться, то не отримає жодних коштів від нього. Син зробив, як вважав за потрібне.
Весільна церемонія скромна, проте повна тепла, веселощів та кохання. Не маючи ніякого фінансового підґрунтя для майбутнього життя, молодята працюють на різній, зовсім не престижній, роботі.
Дженні влаштовується викладати до приватної школи, але заробітна плата там невисока. Живуть чоловік та жінка в убогій квартирці, яка є їм доступною за коштами. Вони відмовляють собі абсолютно в усьому, проте їхні стосунки стають все міцнішими, а кохання тільки розпалюється.
Після отримання диплома Олівер отримує багато пропозицій щодо працевлаштування, оскільки він один з трьох найкращих студентів навчального закладу. Та кілька за на роботу він відхиляє, оскільки шукає місце, на якому відразу буде отримувати гідну зарплатню, аби забезпечити безбідне життя для Дженні. Він починає працювати в хорошій юридичній конторі в місті Нью-Йорк. Життя налагоджується, любов між чоловіком та жінкою ще більш зміцніла. Вони вже готові до народження дитини та мріють про маленького сина, та Дженні не вдається завагітніти. Вони звертаються до лікарів, аби дізнатися причину цього. Чоловік та жінка проходять обстеження, і Олівера повідомляють, що його дружина має невиліковні форму лейкемії й невдовзі помре.
Олівер послухав пораду медиків та робив вигляд, що нічого не сталося, не повідомляючи Дженні про її стан, проте скоро її самопочуття погіршилося і їй все розповіли. Часу лишилося зовсім мало…
Для полегшення стану хворої дружини Олівер просить грошей у батька, з яким багато часу не спілкувався. Проте він не каже правду про те, на які цілі взяв кошти. Вже перебуваючи на лікарняному ліжку, жінка обговорює зі своїм батьком процедуру поховання. Потім залишається наодинці з чоловіком та звертається до нього з проханням налагодити стосунки з батьком, а ще бути з нею до останньої миті та не винуватити себе в тому, що має статися і неодмінно станеться…
Коли батько Олівера зрозумів для чого його син брав у нього гроші, то відразу вирушив у Нью-Йорк. Він приїхав відразу після смерті Дженні. В лікарняних стінах батько та син помирилися.