Головний герой повісті «Вогник далеко в степу» ― Павло. Він був сиротою, з повагою ставився до старших, був відданий своїм друзям і закоханий у дівчину. Так сталося, що його мати померла, а коли хлопцеві було дев’ять років, батько одружився з тіткою Ялосоветою. Через місяць батька забрали на війну, з якої він так і не повернувся. Жив він з тіткою шість років у половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою. За час оповіді читач гає як Павло перетворюється з маленького хлопчика на дорослу людину. Тітка Ялосовета дуже позитивний персонаж, вона хоч і не була матір’ю Павла, але ставилася до нього, як до рідного сина. Коли Павла не взяли до училища через недостатній вік для вступу, то вона сама привела його до директора і так розхвалила: «Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко…», що директор прийняв його під свою відповідальність. Павло дружив і навчався разом із трьома Василями ― Василем Силкою, Василем Оборою та Василем Кібкалом. Василь Силка любив географію і розповідав про кожну країну так, наче він там був: «…Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани, апельсини, ананаси…» Василь Кібкало був із трохи заможнішої родини і мав і взуття, і сумку, і сніданок йому з собою давали з дому. Василь Обора ― це мовчазний і кремезний хлопчина, якому завжди хотіло їсти. Усі хлопці товаришували з дитинства, разом ходили до училища і назад по 18 кілометрів пішки й переживали разом труднощі навчання, далекої дороги і першого кохання. Маня — дівчина, з якою дружив Павло і в яку був щиро закоханий. Зі слів самого Павла один вечір, коли він дізнався, про її симпатію повністю змінив його, зробив дорослішим. Майстр Федор Демидович — людина, закохана у свою справу, чудовий учитель, у нього кожен інструмент «сяє, як сонечко». Він вчить хлопців сумлінно працювати, пишатися своєю професією. Поряд із позитивними героями в повісті Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу» зображені і негативні персонажі. Передусім це водій Фріц, через якого Павло отримав сильну травму. Про підступність та жорстокість цього персонажа дізнаємося одразу ж, після першої згадки про нього у творі, коли хлопці вчепилися за його машину, щоб під’їхати до училища, а він їх прогнав. У його душі не заворушилося співчуття доПавла, навіть коли він йшов один рано вранці у страшну заме
Объяснение:
Без отдыха пирует с дружиной удалой
Иван Васильич Грозный под матушкой-Москвой.
Ковшами золотыми столов блистает ряд,
Разгульные за ними опричники сидят.
С вечерни льются вины на царские ковры,
Поют ему с полночи лихие гусляры,
Поют потехи брани, дела былых времен,
И взятие Казани, и Астрахани плен.
Но голос прежней славы царя не веселит,
Подать себе личину он кравчему велит:
«Да здравствуют тиуны, опричники мои!
Вы ж громче бейте в струны, баяны-соловьи!
Себе личину, други, пусть каждый изберет,
Я первый открываю веселый хоровод,
За мной, мои тиуны, опричники мои!
Вы ж громче бейте в струны, баяны-соловьи!»
И все подъяли кубки. Не поднял лишь один;
Один не поднял кубка, Михаилo князь Репнин.
«О царь! Забыл ты Бога, свой сан ты, царь, забыл!
Опричниной на горе престол свой окружил!
Рассыпь державным словом детей бесовских рать!
Тебе ли, властелину, здесь в машкаре плясать!»
Но царь, нахмуря брови: «В уме ты, знать, ослаб
Или хмелен не в меру? Молчи, строптивый раб!
Не возражай ни слова и машкару надень —
Или клянусь, что прожил ты свой последний день!»
Тут встал и поднял кубок Репнин, правдивый князь:
«Опричнина да сгинет!— он рек, перекрестясь.—
Да здравствует во веки наш православный царь!
Да правит человеки, как правил ими встарь!
Да презрит, как измену, бесстыдной лести глас!
Личины ж не надену я в мой последний час!»
Он молвил и ногами личину растоптал;
Из рук его на землю звенящий кубок пал…
«Умри же, дерзновенный!»— царь вскрикнул, разъярясь,
И пал, жезлом пронзенный, Репнин, правдивый князь.
Можно написать так: Бога нет (ИМХО) , но его выдумали.. .
1) Бог изначально - объяснение непонятного, как то, бог грома, неба, солнца.. . Затем один - создатель всего сущего, но дело это не меняет.. .
2) Чтобы объединить людей под своей властью (сколько было (и будет) безумных воинов, слепо шедшие за "праведными учителями")
3) Возможно, чтобы не оставаться одиноким
Я не атеизм - я верю в человека!! ! По Шопенгауэру это высшая степень веры человека в высшую силу// Человек - единственное, во что стоит верить, и ради чего стоит жить
Моє враження від повісті Гр. Тютюнника "Вогник далеко в степу"
Шкільний твір
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника "Вогник далеко в степу" — останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих "дітей війни", їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
"Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах", — писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав'язливо показати їх у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті — шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.
Показова й назва твору "Вогник далеко в степу". Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь — супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник — доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів — Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, до підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.
Объяснение: