Новела відомого американського письменника О. Генрі «Останній листок» є однією з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. В новелі розповідається зворушлива історія самопожертви і самовідданої дружби трьох зовсім різних між собою людей. Головними героями твору є дві дівчини – бідні початкові художниці Джонсі і Хью, які приїхали до Нью-Йорку з провінції у пошуках роботи та щастя. Наприкінці осені одна з подружок важко захворіла на пневмонію. Хворіючи, вона годинами дивилася у вікно, в якому було видно лише дикого плюща, який обвивав стіну сусіднього будинку. Дівчина гала за листям, якого з кожним днем було усе менше і менше. Джонсі порівнювала це листя із своїм життям і в один із днів вирішила, що коли з плюща впаде останній лист, закінчаться і її дні на цьому світі. Всі прагнення Сью відволікти подругу від цієї думки зазвичай зазнавали поразки. І ось одного дня художниці побачили, що на плющі залишився один єдиний лист, який тремтів від поривів вітру і ледь-ледь утримувався на гілці. Здавалося б, вже нічого не могло врятувати Джонсі життя. Але минали дні, а листок все залишався на тому самому місці і не збирався відриватися та відлітати до земл гаючи таку жагу до життя маленького беззахисного листочка, Джонсі й сама знайшла в собі сили боротися з хворобою і врешті решт одужала.
Лише з часом дівчата дізналися, що врятував життя Джонсі їх добрий знайомий – старий художник – невдаха Берман, який спілкувався з дівчатами і намагався як міг полегшити їнє важке життя. Він жив на першому поверсі прямо під квартирою подруг і був у курсі усіх їх справ. Берман багато пив, у нього був характер сварливого старого, який знущався над сентиментальністю подруг. Але саме він виявився здатним на великий акт самопожертви, саме він ціною власного життя підтримує дух Джонсі та рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк стає зразком тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на до ншим і є зразком тієї людини, для якої милосердя є не окремим вчинком, а нормою життя. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас таку ж біль, якби із життя пішла близька для нас людина.
Коли Берман дізнався про те, що надумала Джонсі про останній листок, він потайки, вночі, під проливним дощем зробив малюнок листка на стіні, який в точності копіював останній листок, який злетів з плюща напередодні. Старий усе життя мріяв створити справжній шедевр, який би став гідною прикрасою найвідомішого художнього музею світу. Навіть й думки не маючи, він зробив цей шедевр, намалювавши звичайний листок на цегляній стіні. І це був не тільки художній шедевр,це було найбільше і найзначніше, що Берман зробив у своєму житті. Через декілька днів Берман помирає від застуди і від нього залишається лише останній листок, самотній у мрячній вологості пізньої осені.
«Останній листок», сумна і майже трагічна історія, наповнена глибокими переживаннями за долю героїв – це одна з найкращих новел О. Генрі і один з найкращих творів у світовій літературі, який на яскравому прикладі розкриває проблему відданої любові і милосердя. Новела вирізняється динамічним сюжетом та є взірцем майстерної композиції. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка , який, до речі, є його улюбленим прийом побудови сюжету. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але це лише формально. Насправді ж головне, що є в творі – це самовідданість Бермана, яка доводить читачам, що для справжньої людини, незалежно від обставин, така найцінніша якість, як милосердя, повинна бути нормою у спілкуванні з іншими та духовним орієнтиром на майбутнє. Лише з таких умов людина досягне справжніх висот у всіх своїх прагненнях.
Заключение мирного Тильзитского договора автор изображает
через восприятие Николая Ростова, прибывшего для того,
чтобы доставить императору Денисова о помиловании.
Ростов едет ночью, он не хочет быть узнанным, поэтому на нем
штатское платье, он чувствует неловкость и смущение, которые
еще больше увеличиваются, когда он видит все происходящее.
Сначала он с недоумением обнаруживает в квартире Бориса
французов, а ведь в армии к ним еще относились с презрением,
ненавистью и даже некоторым страхом.
Борис спокойно ужинает с бывшими врагами, второй яростно
их ненавидит, хотя, по сути, они уже не являются врагами.
В этом эпизоде автор дает нам понять, что чрезмерный
патриотизм не всегда оправдан.
Да, он естественен во время войны, но надо уметь общаться с
людьми вне военных действий.
Однако и эта мысль не абсолютна, ведь писатель рассказывает
нам о том, как Борис, нелюбимый герой Толстого,
за находится в одной компании с французами.
В данном эпизоде большое значение имеют образы и
их расстановка. Мы видим противопоставление образов Ростова
и Бориса. Ростов за Денисова, как ранее за себя
Борис у князя Андрея. Но сейчас роли изменились.
Борис слушает Николая свысока, будто тот -подчиненный и
докладывает о происходящих событиях своему генералу.
Ростов чувствует неловкость, ведь раньше они общались
вполне дружески.
Толстой выставляет в этой сцене Бориса в крайне невыгодном свете.
В этом эпизоде Николай Ростов разочаровывается и в своих идеалах,
рушатся его прежние убеждения.
Герой представлял государя исключительной личностью,
справедливее и великодушнее которой никого нет.
Но автор показывает нам и своему
герою истинное лицо императора, и Николай постепенно
меняет свое мнение об Александре.
Император оказывается вовсе не таким безупречным монархом,
каким он представлялся Николаю и народу.
Вот государь показывается на крыльце, и Николая поражает
его внешний облик, в котором читаются одновременно величие
и кротость. Однако Толстой очень быстро снижает этот образ:
император – фразер.
Для него сказать фразу – это почти создать художественное
произведение. Но эта фраза с реальной жизнью не имеет ничего
общего.
Николай восхищается русским императором, а Борис – Наполеоном,
который показан в романе более уязвимым, чем Александр.
В свою очередь, Ростов сильнее Бориса.
Ростову неприятно наблюдать за тем, как Бонапарт легко и
свободно общается с Александром, а русский император
благосклонно отвечает ему.
Николай не может понять, как могут мирно общаться законный
государь и преступник.
Лазарев, которого признали самым храбрым в этой войне,
получает награду. Николаю это кажется несправедливым,
ведь, по его мнению, Денисов, возможно, был храбрее Лазарева,
а сейчас он отбывает наказание.
Вся сцена заключения Тильзитского мирного договора
является противопоставлением эпизодам войны,
а также предшествующим главам в госпитале,
где мы видели всю правду жизни,
и поняли, насколько она неприглядна.
При этом мы не можем сказать, что в душе Николая Ростова
происходит кардинальный перелом.
Он видит происходящее, но не пытается дать ему оценку,
разобраться в том, что он чувствует, он пугается своих мыслей.
И хотя он понимает, что война с ее жестокостью, с гибелью
невинных людей, оторванными руками и искалеченными
судьбами и Наполеон со своей белой ручкой и Александр,
улыбающийся Бонапарту, как-то не вяжутся между собой.
Вот и вырывается из души Ростова пьяный крик -
вопль отчаяния,
который вызван глубоким разочарованием в том,
во что он свято верил.
Но и верить в то, что нет государя, нет Бога, он не согласен.
Так Толстой вводит мотив сомнения, благодаря которому
возможен нравственный рост человека.
Объяснение: