Стихотворение "Люблю". Часть "взрослое". Поэт рассуждает о том, что такое любовь. Он говорит о том, что любовь вызрела в нем за всю его жизнь. Она копилась в нем, за 20 лет ее набралось столько, что сердце лирического героя не может вынести ее груза. Поэт в свойственной ему манере ипользует гиперболу. Он говорит о том, что его сердце стало огромным от того чувства, которое он носит в себе. "Отныне я сердцем править не властен. У прочих знаю сердца дом я.
Оно в груди — любому известно! На мне ж с ума сошла анатомия. Сплошное сердце — гудит повсеместно." Лирический герой готов любить.
В качестве антитезы своему огромному и истинному чувству он приводит описание любви других людей. Она пошлая, маленькая. "В сердца, в часишки любовницы тикают.В восторге партнеры любовного ложа". В начале стихотворения мы так же видим антитезу. Поэт говорит о том, что "взрослые" готовы продать любовь за деньги, а ему денег не нужно. Он готов нищим бродить о городу.
Как это часто бывает у Маяковского, стихотворение изобилует метафорами и олицетворениями. "Меня Москва душила в объятьях кольцом своих бесконечных Садовых". На мой взгляд, это олицетворение использовано поэтом для того, чтобы показать, как такая "любовища" появилась в нем.
Объяснение:
Відповідь:
Конфлікт між митцем і світом М.Коцюбинський вирішує на користь світу. І таке рішення не мало би бути для читача несподіваним, беручи до уваги назву твору. " Intermezzo" в перекладі з італійської - пауза в музичному творі. Хоча пауза ця досить умовна: її заповнював невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери.
Таким іntermezzo для героя стає втеча зі світу, який нахабно, настирливо руйнував його особистісні кордони і вривався у внутрішній світ, не призначений для сторонніх: "Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування." У якийсь момент герой усвідомлює, що цей жах і бруд уже не навколо нього - вони починають завойовувати його самого: " Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак..." .І це усвідомлення викликає таку панічну атаку, що герой кидає все і втікає туди, де нема Людини.
Він перебуває в стані ейфорії від простору, сонця, гречаної арфи, жайворонкових співів. Він розчиняється у світі, де панує гармонія і буяння життя. Єдиний співрозмовник - Сонце, до якого страшно повернутися спиною. У героя нарешті "окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину."
Та ця ідилія тривала недовго, на те вона й іntermezzo. Скойку його комфорту й спокою розколола Людина, на яку він мусив колись натрапити у цьому світв людей. Та те, як жадібно втікач слухає замученого життям селянина, ще й підганяє його подумки: "Говори, говори!", виказує, що він давно вже готовий добровільно повернутися у залізні обійми міста з усіма його проблемами і необхідністю їх вирішувати. Бо людина - істота суспільна.
Пояснення: