Роман Альбера Камю «Чума» — це винятковий витвір мистецтва слова. Так само як і сам твір, мої враження від нього багатогранні, неоднозначні, створюють особливу сітку із питань, вражень, відкриттів та емоцій.
Найперше, що впадає у вічі читачу, коли той вперше бере до рук книгу, читає назву та анотацію — це виняткова злободенність теми. Роман написаний у 1947 році, по ще свіжих слідах тікаючого фашизму, який програв, але залишив криваві плями на усіх світових суспільствах, на самій історії світу. Фашизм та нацизм названі «коричневою чумою» не так, а як явище, що швидко поширюється й ще швидше вбиває. І таке комплексне ототожнення політичних ідеологій та смертельної хвороби, до якого вдався Альбер Камю, розкриває питання фашизму та нацизму на винятково новому рівні, через влучні метафори, паралелізм та алегорії. Реальна боротьба проти них надзвичайно точно передана через описану автором боротьбу населення із чумою: війна із ворогом, чия сутність невидима, але всеохопна.
Але задум автора не обмежується лише цим. Камю вдалося екстраполювати образ чуми на буття в цілому — вийшло по-новому, ефектно, приголомшливо. Чума не лише у політиці чи владі, вона у суспільстві, вони проникла в кожен дім, кожну сім’ю, не обминула нікого. Це зло не лише у втіленні фашизму, а й щоденне, невіддільне від людини зло, поруч із яким ми живемо.
«Чума» алегоричний, як видатні пам’ятки стародавньої літератури, як античні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, роман Альбера Камю майорить смисловою багатозначністю. Цим він відрізняється і від багатьох інших творів — лабіринти думок переплітаються так, що кожен може трактувати їх по-різному, по-своєму. Роман стає надкультурним явищем, але разом з тим це роман-попередження, роман-застереження, що також робить його явищем позачасовим і загальнолюдським.
Особливо мене вразили моменти опису Альбером Камю почуттів людей по цей бік паркану. Ці нещасні переживали не лише загальнолюдську трагедію, сам факт існування коричневої чуми, а і свою особисту — бути відділеним від свого мікросвіту, від сім’ї, друзів, родичів. У воєнній та повоєнній літературі часто підіймаються питання людяності, боргу, підтримки, життя та смерті, проблеми вибору, але рідше — психологічні аспекти названих і багатьох інших питань, що порушує війна. Камю ж, справжня еліта французької письменності, говорячи про особисті почуття тих, хто був заблокований всередині міста, говорить одночасно стримано й чуттєво, влучно й лаконічно. Він втілює опис у таку особливу форму сором’язливо-відвертого зізнання, що читач не може залишатися байдужим до героїв та їхніх внутрішніх проблем.
Особливою є лексика роману — позбавлена яскравого емоційно-експресивного забарвлення, стриманий виклад подій і коментарів до них. І все це підсилює враження від загального змісту роману-притчі, який насправді є набагато глибшим, ніж може здатися.
У філософсько-інтелектуальному розумінні роман можна розглядати як щось подібне до авторського монологу. Окремі персонажі, які представляють самого автора, відтворюють різні сторони його світогляду: вони є додатковими суб-его генія, в їх уста він вкладає власні думки. У цьому сенсі роман — це полілог і одночасно розмова із самим собою, що однак не позбавляє персонажів індивідуальних рис. У цій справі Камю — майстер. Заплутати читача, заінтригувати і вести крізь хащі подій — його призначення.
Окрім загальної геніальності твору, вражають і окремі його частини. Інтелектуали доктор Ріє та Тарру у своїх розмовах підіймають одвічні питання людської сутності — про можливості окремих особистостей, про страх, мужність, відчай, любов. Я впевнена, що кожен читач почерпнув для себе якісь нові цікаві думки з їхніх діалогів, що наштовхнули його на власні роздуми та висновки. А саме з цього й починається інтелектуальний ріст та розвиток особистості.
Не можна не сказати, що увесь роман Альбера Камю можна розібрати на цитати — завжди такі чуттєві, такі проникливі, і від цього ще більш близькі, хоча не завжди та зрозумілі. Фрази із натяками, підтекстом, напівтонами, прочитавши їх раз, вони більше ніколи не покинуть голови поціновувача французької літератури, вони супроводжуватимуть його впродовж життя, на кожному кроці даючи пораду, попереджуючи або нагадуючи, як справжній, глибокий роман-притча.
Підсумовуючи усе вище сказане та, власне, озвучуючи і так очевидне, я хочу іще раз повторити, що роман Альбера Камю «Чума» — це геніальний роман. Він може залишити байдужим, може статися так, що його не зрозуміють. Проте незалежно від того, усвідомлює це читач чи ні, «Чума» його змінює, «Чума» проникає в нього і залишається в найвіддаленіших палатах розуму.
Объяснение:
Лирика Александра Трифоновича Твардовского трогает душу своей задушевностью, пронзительной грустью и болью. Стихи, посвященные матери, написаны уже зрелым человеком и признанным мастером. В юности трудно предугадать потери и невзгоды, только прожитое время, приобретенная мудрость и неотвратимость потерь заставляют осознать кровную связь с родным существом — матерью с ее самоотверженностью и особой безграничной любовью. Прощаемся мы с матерями Задолго до крайнего срока — Еще в нашей юности ранней, Еще у родного порога… Разлука еще безусловней Для них наступает попозже, Когда мы о воле сыновней Спешим известить их по почте. Со страниц этого цикла веет подлинной Россией, той малой Родиной, которая взрастила поэта, о которой он никогда не забывал, подчеркивая свое неразрывное родство со Смоленщиной. Мать и Родина — это два самых дорогих образа в поэзии Александра Трифоновича. Для него Родина-мать — не просто красивая метафора — это та основа, на которой держится жизнь. Поэт понял ее хрупкость в далекой юности, когда семью сослали в Сибирь, осудив за мнимое кулачество. Эта боль осталась в Твардовском на всю жизнь, никогда не забываемый упрек, не высказанный ему матерью, и оттого еще больнее и безысходнее чувствовал свою бес за них. В краю, куда их вывезли гуртом, Где ни села вблизи, не то что города. На севере, тайгою запертом, Всего там было — холода и голода. Но непременно вспоминала мать, Чуть речь зайдет про все про то, что минуло, Как не хотелось там ей помирать,— Уж очень было кладбище немилое. Все стихи, посвященные матери Александра Трифоновича, овеяны грустью, это его тоска о счастливом времени, когда жив был родной человек, и неотвратимость ухода, невозможность заново прожить то безмятежное, пусть и трудное время. Перевозчик-водогребщик, Парень молодой, Перевези меня на ту сторону, Сторону — домой… Отжитое — пережито, с кого какой же спрос? Да уже неподалеку И последний перевоз. Этот цикл напоен истинной любовью поэта к матери, к женщине-труженице вообще и безграничной благодарностью за этот мир, подаренный ему и тысячам таких же, как и он. И первый шум листвы еще неполной, И след зеленый по росе зернистой, И одинокий стук валька на речке, И грустный запах молодого сена, И отголосок поздней бабьей песни, И просто небо, голубое небо — Мне всякий раз тебя напоминают…