1) «Капитанская дочка» - это историческая повесть о крестьянским бунте, которым руководил Емельян Пугачев.
Повесть начинается с описания жизни дворянского мальчика Петруши Гринева. Достигнув должного возраста он попадает на службу в Белгородскую крепость, которая встретила его «не грозными бастионами, башнями и валами», а оказалась маленькой деревней с деревянным забором. Служба не была тяжелой для Петра Гринева, целыми днями он читал книги, переводил и сочинял стихи. Гринев влюбился в Машу, дочь коменданта крепости Ивана Кузьмича Миронова, но она была бесприданница, а Гринев считался богатым, так как ц его отца было около трехсот душ крестьян. Отец запретил ему жениться на Маше. Вскоре в крепости появились бунтовщики-мятяжники, и крепость пала. Первым был повешен комендант, но Гринева Пугачев помиловал и отпустил его. Маша осталась в крепости у попадьи, которая выдала ее за свою племянницу. Гринев в Оренбурге пытался вызволить Машу, но ему везде было отказано. И он едет свою любимую девушку. По дороге он встречается с Пугачевым и рассказывает ему о судьбе Маши, которую новый комендант крепости силой заставил выйти за него замуж. Он освобождает Машу с Пугачева, отправляет ее к своим родителям как свою невесту, а сам остается в армии. Потом Гринева арестовывают, и его ждет суровое наказание за шпионаж, в котором его обвинил Швабрин. От позора и ссылки в Сибирь его Маша, которая ездила к самой царице Екатерине за
2) Мне понравилась повесть. Я думаю, что эпиграф к этому произведению является самыми главными словами и мыслью автора. «Береги честь смолоду». Маша – честная чистая девушка сумела доказать это своими поступками.
Объяснение:
18 червня «колишній художник» Шевченко, тепер «рядовий» 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової «служби», до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербурґу до Оренбурґу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути «незамкнутою тюрмою». Враження свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі «село, вкрите зеленню». Була це Островна – слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, «що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край»; тут він «потішив… душу свою рідною розмовою».
У Губерлі, передостанній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції Подгорная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцюга цих гір. З узгір’я побачив уже він «пустелю, що від неї душа холонула». Здалася йому та пустеля «розкритою могилою», що «ладна його живцем поховати». Вдивляючись у «сумну панораму», «помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою». Це була Орська фортеця. Під’їжджаючи ближче до неї, думав, «чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні». Виявилося, що «біла плямка – це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка – то були дахи урядових будинків, а саме – казарма, цойґгавзи тощо».