Професор Хіггінс - людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він - аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив.
Еліза стала гідним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, самоповаги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислення, що допомагало їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її "міс Дуллітл", коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже "різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться".
Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина - здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийшло; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією нетіпахою", якій так весело було жити на світі.
Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна людина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес не болісний.
Парадокс у творі - це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п'єси, а саме життя. Письменник тільки допоміг це побачити.
Висновок до твору: драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.
1- Последними земными звуками, которые я слышал, поднимаясь в беззвучном полёте на воздушном шаре, всегда были свистки уличных мальчишек, но ещё дольше доносился победоносный крик петуха. 2- Да. Например: «Какой человеческий оркестр непоказался бы жалким в сравнении с этим волшебным и могучим хором, где уже не было слышно отдельных колен петушиного крика, но полнозвучно льётся мажорный аккорд на фоне пурпурно-золотого 3- В рассказе я заметила много эпитетов. Например: чудесная, солнечный, горячий (песок), пахучие вкусные (травы), бесконечных, бурных, сияющий и т. д. 4- .«Нежнейшее пианиссимо» - это очень тихо (тише чем пианино).
Ся испытать Аксинье. Счастье материнства от любимого человека – «всю свою любовь к отцу она перенесла на ребенка», смерть маленькой Танюшки, после которой она не могла даже плакать. Во время долгого ожидания Григория с фронта Аксинья становится любовницей панского сына, Григорий возвращается к своей жене, долгие годы не прощает Аксинье измены: «Губительная, огневая ее красота не принадлежала ему». Она считает себя неудачливой оставленной любовницей, но чувства ее сохраняются. Всю жизнь, до самой смерти от шальной пули, Аксинья остается главной любовью Григория. Она научится ждать его с войны, приходить по первому зову, мириться с тем, что у него есть другая семья, станет любить его детей и заботиться о них после смерти жены Натальи. Я думаю, главными достоинствами в Аксинье были даже не ее красота и привлекательность. Наверное, это были сила ее любви, отвага и смелость, с которыми она отстаивала свой выбор жить и быть любимой, несмотря ни на что.
Объяснение:
Професор Хіггінс - людина науки, для якої не існувало іншого життя. Він - аристократ, але його манери не аристократичні, експериментатор, але без відповідальності за долю піддослідного. Водночас це порядна людина, адже він не обіцяв Елізі чогось більшого, а мови і манер він її навчив.
Еліза стала гідним суперником Хіггінса. Вона сповнена гордощів, самоповаги. Опановуючи мову, Еліза засвоїла також і навички правильного мислення, що допомагало їй мати власні судження про життя. Вона вважала, що її шлях до герцогині розпочався тоді, коли полковник Пікерінг назвав її "міс Дуллітл", коли він виявив до неї увагу: зняв капелюх, відчинив двері, адже "різниця між леді і квітникаркою полягала не в тому, як вона поводиться, а в тому, як до неї ставляться".
Еліза в розпачі, перед нею зрештою постала жорстока істина - здобувши манери й вимову герцогині, вона не знайшла собі місця серед аристократії, коло цих людей її не прийшло; і від свого класу Еліза вже відірвана, вона не стане тією нетіпахою", якій так весело було жити на світі.
Таким чином, розпочавши з проблем фонетики, автор вивів читача на проблему особистості, її духовного розвитку. Він зазначив, що навіть освічена, розумна людина навряд чи змогла б вийти за межі свого соціального стану. А якщо і знайшла у собі сили для цього, то це процес не болісний.
Парадокс у творі - це основний засіб постановки проблеми. Шоу сказав, що його парадокси відтворили дійсність, що парадоксальні не його п'єси, а саме життя. Письменник тільки допоміг це побачити.
Висновок до твору: драма не про кохання, а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи.