Жизнь человека настолько стремительна и наполнена событиями, что порой забываешь, что в жизни самое важное, а что все же второстепенное. Именно это и происходит с Настей, героиней рассказа Паустовского «Телеграмма».
Хотя весь сюжет разворачивается вокруг ее имени, с самой Настей мы знакомимся уже во второй половине рассказа. Настя родилась и выросла в глухом селе Заборье. Видно, девушке очень наскучила и родная деревня, и все, что с нею связано, потому что в деревню она не приезжает годами.
Жизнь не стоит на месте, Настя полностью погружается в новую жизнь, работает секретарем в Союзе Художников. Ей кажется, что она делает важное и нужное дело, работая с бумагами, организуя выставки. Ей важно чувство собственной значимости, нравится, когда ее называют по имени-отчеству.
По-своему Настя старается во всех своих проявлениях быть человеком ответственным. На работе Настю уважают, и ей кажется, что и свой дочерний долг она тоже исполняет хорошо. Она каждый месяц отсылает старушке-матери в деревню двести рублей. Это и выглядит именно, как возвращение долга – сухо и формально, просто деньги, никакого письма, никакого тепла.
Это настолько противоестественно и бездушно, что мать Насти, Катерина Петровна, не верит, что деньги – это и все, что дочь просто забыла о ней. Она просто не может об этом думать, да и слаба она слишком. Настя – единственный родной человек, и как же тяжко осознавать, что она не нужна дочери. Настолько тяжко, что пожилая женщина просто не думает об этом.
Единственные люди, которые по-настоящему заботятся о Катерине Петровне, вовсе не родственники. Это сторож Тихон и Манюшка, дочь соседа. Эти люди не говорят громких слов, они на деле Катерине Петровне: топят дом, убирают, готовят, работают в саду. Именно эти люди своей жизнью воплощают заповедь Христа о бескорыстной любви к ближнему. И именно они находятся рядом с пожилой женщиной в ее последние минуты.
Когда Катерина Петровна уже при смерти, Тихон посылает Насте телеграмму. Прочтя скупые слова, девушка не сразу понимает, что же именно произошло. Прозрение не было быстрым, но каким же оно было болезненным.
Настя не сразу осознает, что вот так незаметно, в суете, она потеряла самое дорогое. Что стоят все ее выставки, внимание чужих равнодушных людей, если по-настоящему в целом свете ее любила только одинокая старушка-мать. И как жаль, что Настя понимает свои ошибки лишь тогда, когда уже слишком поздно и ничего исправить уже нельзя. Слишком поздно даже для того, чтобы попросить прощения.
Волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх Понтій Пілат.
Сучасність, у яку увірвалися Воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. Москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. У романі вона справедлива, допомагає тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду.
Воланду у всіх справах допомагають його помічники: кіт Бегемот, Коров'єв, Азазелло.
Кіт Бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; Коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий Азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із Москви чи перенести з цього світу в той. І то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі Воланда.
З приходом нечистої сили в Москві стали відбуватися дивні речі. Директора вар'єте Стьопу Лиходєсва асистенти Воланда викидають із Москви в Ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику Семплеярову, який страждає тими ж вадами, дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою Никанора Івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів.
Зате суворе покарання чекає людей без фантазії. Фіндиректору Римському Воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. Страшно карають вони і буфетника за його жадібність. Маючи купу грошей, він їх береже, і Воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги.
Та найбільше покарання отримав Берліоз, керівник письменницької організації. Він вільно цитує Канта і Шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. Розповідь Воланда про Ієшуа Га-Ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого Ієшуа, ніякого Ісуса Христа не було. І ні обізнаність Воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити Берліоза відмовитися від своїх переконань. Воланд терпіти не може слів "цього не може бути". Особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик.
Можливо, й без участі Воланда Берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили.
Воланд вражає своїм незвичним виглядом. "Праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та чорне... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда, здавалось, навіки спалила засмага".
Михайло Булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними поглядами нечистої сили на Добро і Зло, Бога і Диявола, Світло і Темряву. Але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману.
Не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. Реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки Богом, а й нечистою силою.