Служил на Кавказе офицер Жилин. Пришло ему письмо от матери, и решил он съездить в отпуск домой. Но по дороге его и ещё одного русского офицера Костылина схватили татары. Случилось это по вине Костылина. Он должен был прикрывать Жилина, но увидел татар, испугался и побежал от них. Костылин оказался предателем. Татарин, который взял в плен русских офицеров, продал их другому татарину. Пленников заковали в кандалы и держали в одном сарае. Татары заставили офицеров написать родным письма с требованием выкупа. Костылин послушался, а Жилин специально написал другой адрес, потому что знал: выкупить его некому, старушка-мама Жилина жила очень бедно. Сидели Жилин с Костылиным в сарае целый месяц. К Жилину привязалась хозяйская дочка Дина. Она носила ему тайком лепёшки и молоко, а он делал для неё куколок. Жилин стал раздумывать, как им с Костылиным бежать из плена. Вскоре он начал делать подкоп в сарае.
Однажды ночью они сбежали. Когда вошли в лес, Костылин стал отставать и ныть — ему сапогами ноги натёрло. Из-за Костылина они далеко не ушли, их заметил татарин, который проезжал по лесу. Он сказал хозяевам заложников, те взяли собак и быстро догнали пленников. Им снова надели кандалы и не снимали их даже ночью. Вместо сарая заложников посадили в в яму аршин пяти глубиной. Жилин всё равно не отчаялся. Всё думал, как ему убежать его Дина. Ночью она принесла длинную палку, спустила её в яму, и по ней Жилин вылез наверх. А Костылин остался, не захотел убегать: испугался, да и сил не было.
Жилин отошёл подальше от деревни и попытался снять колодку, но у него ничего не получилось. Дина дала ему в дорогу лепёшек, и заплакала, прощаясь с Жилиным. Он был добр к девочке, и она к нему очень привязалась. Жилин уходил всё дальше и дальше, хоть колодка очень мешала. Когда силы закончились, он пополз, так и дополз до поля, за которым были уже свои, русские. Жилин боялся, что его заметят татары, когда он будет пересекать поле. Только подумал об этом, глядь: налево, на бугре, десятинах в двух от него, стоят трое татар. Увидали они Жилина и бросились к нему. Так сердце у него и оборвалось. Замахал Жилин руками, закричал что было духу своим: «Братцы! Выручай! Братцы!». Услыхали Жилина казаки и бросились наперерез татарам. Испугались татары, не доехав до Жилина стали останавливаться. Так и казаки Жилина. Рассказал им Жилин о своих приключениях, а потом говорит: «Вот и домой съездил, женился! Нет, уж видно не судьба моя». Остался Жилин служить на Кавказе. А Костылина только через месяц выкупили за пять тысяч. Еле живого привезли.
1. О. Генрі займає в американській літературі виняткове місце як майстер жанру «короткого оповідання». «Відмінність новели від розповіді не представляється мені принциповим», – писав дослідник європейської новели Е. Мелитинский. Теоретичного визначення новели «не існує, швидше за все тому, що... новела постає в реальності у вигляді досить різноманітних варіантів, обумовлених культурно-історичними відмінностями... Цілком очевидно, що сама стислість є істотною ознакою новели. Стислість відокремлює новелу від великих епічних жанрів, зокрема від роману і повісті, але об'єднує її з казкою, быличкой, байкою, анекдотом»
2. Вся творчість О. Генрі звернено до непомітним «маленьких» людей, він прагне привернути увагу привілейованої частини суспільства до людей, чиї біди і радості він так жваво і яскраво зображував у своїх творах. Він хоче показати ті справжні людські цінності, які завжди можуть служити опорою і розрадою в найбільш важких життєвих ситуаціях. І тому він часто робить героями своїх новел тих, хто, висловлюючись сучасною мовою, перебуває «на межі бідності». О. Генрі повний участі та співчуття до своїх героїв, які найбільше потребують до захисту. І тоді відбувається щось дивне: самі, здавалося б, сумні фінали його новел починає сприйматися як щасливі або, у всякому разі, оптимістичні.
3. У цій родині, яка живе в «мебльованою квартирці за вісім доларів на тиждень», були свої радості і цінності. Це прекрасні і розкішні волосся Делли і золоті годинники, які передавалися в родині Джима з покоління в покоління. Вони єдині скарби кожного з них. Нехай це не гроші, на які можна було б краще жити. В оповіданні автор показує нам, що людина може жити, пишається і бажати не тільки грошей, але і таких банальних, на перший погляд, речей, як волосся і годинник. І вже на цьому прикладі нам показано, що цінували у своєму житті головні герої.
4. Назва оповідання автор запозичив з біблійного сюжету, в основу якого покладена історія, що оповідає про мудреців зі Сходу, що виникли за Віфлеємською зіркою, щоб поклонитися немовляті, народженому стати Рятівником! Чудесна зірка, яку видно з усіх кінців земної кулі, сяяла в ту ніч, символізуючи Надію, Віру і Любов. Вона вела їх у дорозі і була покажчиком місця народження Месії. Ми стаємо схожими на цих мудреців, читаючи цю зворушливу новелу, для того і написану, щоб у наших серцях зароджувалася віра в самий незвичайний дар у світі – Любов.
5. Автор у цьому оповіданні розмірковує про те, яке ж насправді призначення митця і мистецтва. Описуючи історію цієї нещасної хворої і втратила надію дівчини, він приходить до висновку, що талановиті люди приходять у цей світ, щоб допомагати людям більш простим і рятувати їх. Оскільки ні у кого, крім як у людини, наділеної творчим уявою, не могло б виникнути настільки абсурдною і одночасно настільки прекрасної ідеї - замінити справжні листи паперовими, намалювавши їх настільки майстерно, що ніхто й не відрізнить. Але за це порятунок художнику довелося заплатити власним життям, це творче рішення виявилося свого роду його лебединою піснею.
6. О. Генрі використовує символічні назви для своїх новел, тому що це допомагає в кращій формі зрозуміти задум самого твору. Таким чином, автор влучно підмічає головну думку своєї новели.
Объяснение: