Главный герой – молодой офицер в отставке Владимир Дубровский. Он приезжает в имение своего отца и узнает, что отчий дом и все имущество переходит по решению суда к помещику Троекурову. Этого человека Владимир считает причиной всех несчастий и виновником смерти своего отца. Вот что он говорит Марии Кирилловне: „.. я тот несчастный, которого ваш отец лишил куска хлеба, выгнал из отеческого дома и послал грабить на больших дорогах» . Часть дворовых людей господ Дубровских отказывается переходить к новому хозяину, они бунтуют и требуют мести. Кроме того, Владимир поджигает родной дом, чтобы тот не достался Троекуровым. По вине кузнеца Архипа в огне пожара погибают приказчики. Теперь молодому Дубровскому нет дороги назад – он уходит в лес и становится предводителем разбойников. Мне кажется, что обстоятельства жизни, несчастья, случившиеся с его семьей, а также протест и гнев крепостных крестьян заставили Владимира Дубровского стать грозным разбойником. Андрей Гаврилович Дубровский был дворянином. У него было поместье, и он владел семьюдесятью душами крепостных. У него был друг – Кирилла Петрович Троекуров. Человеком Троекуров был очень знатным. Однажды Дубровский поссорился с Троекуровым. Троекуров разозлился и решил отнять у своего бывшего друга поместье. Троекуров добился своего. На суде у Дубровского случился нервный срыв. Егоровна, нянька Владимира Дубровского, послала ему письмо. В нём она писала, что у отца Владимира со здоровьем совсем плохо. Владимир Дубровский с восьми лет после смерти матери жил в Петербурге, воспитывался в Кадетском корпусе. Узнав о болезни отца, Владимир сразу же к нему приехал. Через некоторое время в Кистенёвку – имение Дубровских – приехал Троекуров. Он хотел помириться с Андреем Гавриловичем. Когда отец ладимира Дубровского увидел в окно Троекурова, ему стало плохо, и он умер. Троекуров передал документы на управление Кистенёвкой Шабашкину, который Кирилле Петровичу отобрать эту деревню у Дубровских. Шабашкин и другие люди Троекурова остались ночевать в Кистенёвке. Дубровский не хотел, чтобы его дом достался этим людям, и сжёг его вместе с Шабашкиным и компанией. Правда, сжечь этих людей он не хотел. Это была затея кузнеца Архипа, который специально закрыл дверь в доме, в котором ночевали пьяные приказные. Дубровский остался без гроша в кармане, и он стал разбойником вместе со своими
Вкороткому оповіданні "білий кінь шептало" володимир дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження. алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від , виділяється з натовпу. і читач розуміє, що насправді думки, що на думку шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої таку людину часто називають "білою вороною". і, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів. шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. зовсім навпаки. шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає шепталове життя). володимир дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. і читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). усвідомлення своєї неповторності дозволяє шепталові пробачити степана і навіть сумувати за ним. повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око. таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
истина в том что автор выложил душу
Объяснение:
истина в том что автор выложил душу