Очень мне уж не понравилось это произведение. Раскольников был себялюбящим типом, и к тому же трусливым. Если в чем то он был смел и самоотвержен то в чем то был плох, и действия его во многом абсурдны. Каторгу Родион Раскольников переносил благодаря самому себе, если бы он был умен и не лез туда куда не надо может быть и было бы у него все хорошо. Но так как он решил, что бабушка процентщица заслуживает смерти, приготовил план к этому убийству, убил бабушку, к тому же и убил ее сестру. Да вообще Раскольников странный тип. На его месте я бы реально подумала о том что будет, если он шел на пробу убийства оценивал все плюсы к тому, чтоб ее реально грохнуть. Если еще тогда ему было страшно, если и тогда он был в состоянии самоуничтожения, тогда уж ему не нужно было до конца самоубиваться. Но все это он делал сам, его вина во всем. Зачем он делил людей на низшее и высшее население, да кто он вообще, чтоб создовать свою теорию. Наверное даже если бы был Мармеладов главным героем ромато, то роман был бы намного интереснее. Хотя дело было за Достоевским. Читая этот роман я так и знала что Раскольников пойдет и признается во всем. Ведь не зря столько времени он мучился, убивал себя только одной силой мысли. удачи!
Коли я ознайомився з романом Пятнадцятирічний капітан мене вразила мужність Діка Сенда. Коли загинув капітан Халл йому було лише 15 років і в цьому ранньому віці він став капітаном. Виникає питання чому ж він не відмовився? Він був відданим місіс Уелдон, Джеку та містеру Уелдону,тому що вони були його родиною.Якщо б не вони він би залишився у дитячому будинку.Він вирішив для себе, що повинен їх врятувати.Його не злякала ні страшна буря, ні рабство. Отже Дік Сенд навчив мене тому , що якщо ти захочеш щось зробити це в тебе обов язково вийде. Я б хотів бути таким же мужнім, хоробрим, милосердним, відданим. Я вважаю Діка Сенда своЇм ідеалом.
I
Коли мав я шість років, у книжці під назвою "Билиці" — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.
У книжці було написано: "Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу".
Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.
Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.
А мені на те:
— Чого б то капелюх нас лякав?
Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.
Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар'єри. Зазнавши провалу з малюнками № 1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.
Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді.
Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб'єшся.
На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки.
Жив довго між дорослихII
Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев'ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.
Він сказав:
намалюй мені баранця.
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів — у натурі та в розрізі.
Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев'ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:
— А... що ти тут робиш?
Та він знТа він забракував і цей малюнок:
— Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.
I тут мені терпець урвався — адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, — і я награмузляв такий малюнок.
I заявив:
— Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.
Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:
— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?
— А хіба що?
— Таж у мене вдома все маленьке.
— Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.
Хлопчик схилив голову над малюнком.
— Не такий він і маленький! Гляньно, він заснув...
Так я познайомився з маленьким принцом.
III
Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув. Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака — для мене це дуже морочливо), він спитав:
— Що то за штуковина?
— То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.
I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:
— Як? Ти упав з неба?
— Авжеж, — відказав я скромно.
— От дивина!
I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:
— Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?
Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!
— То ти потрапив сюди з іншої планети? — гостро спитав я.
Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він