Історія ця стала відома авторові зі слів штабс-капітана Максима Максимовича.
П’ять років тому він (Максим Максимович) стояв із ротою у фортеці за Тереком. Одного разу, восени, до фортеці прибув молодий офіцер, років двадцяти п’яти. Це був Григорій Олександрович Печорін. Він належав до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, «мають відбуватися різні незвичайні речі». Характер Печорін мав суперечливий, поводження дивне: у дощ, холод цілий день на полюванні, усі змерзнуть — а йому нічого, а сидячи в кімнаті ховався від найменшого протягу; ходив на вепра сам, але здригався від стукоту віконниці; міг мовчати годинами, іноді ж подовгу розповідав дуже смішні й цікаві історії.
Неподалік від фортеці жив князь. Його син Азамат, кмітливий і спритний хлопець, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля своєї старшої дочки. Увесь вечір Печорін не зводив очей з молодшої дочки князя Бели. То була тоненька, струнка дівчина з очима чорними, як у гірської сарни. На весіллі також був присутній розбійник і злодій Казбич, який мав чудового коня Карагеза. Цей кінь славився по всій Кабарді, але особливо подобався Азаматові. Хлопець навіть намагався обміняти коня на сестру Белу. Печоріна ця історія звеселила, але він вирішив використати цю ідею на свою користь. Ніякі вмовляння Максима Максимовича не змусили його відмовитися від свого задуму. Офіцер казав, що дика черкеска повинна бути щасливою із таким чоловіком, як він, а Казбича, розбійника, слід покарати.
Отже, вночі Азамат привіз сестру зі зв’язаними руками й ногами. Наступного ранку Казбич пригнав баранів на продаж. Прив’язавши коня біля огорожі, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом розбійник змінився з лиця й вигукнув: «Мій кінь!» Але Азамат уже мчав на Карагезі. Казбич у розпачі пролежав на землі до наступного ранку, потім, дізнавшись, хто викрав його коня, рушив до аулу. Але Азамат зник.
Печорін довго домагався кохання Бели і поступово привчив її до себе. «Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін. — Ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, аби тільки розвеселити тебе: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову сумуватимеш, то я помру. Скажи, чи ти будеш веселіша?» Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Вона дійсно стала привітнішою, довірливішою — та й тільки. Одного ранку Печорін зібрався й увійшов до дівчини попрощатися. Вона нічого не відповіла на його слова, але коли Печорін пішов до дверей, Бела кинулась до нього. Максим Максимович перервав розповідь, а потім, зітхнувши, додав: «Мені стало прикро, що жодна жінка ніколи так мене не любила».
Рассказ ведётся от первого лица. главным героем является автор произведения Распутин
прототип мальчика-Распутин
прототип учительнице-учительница Распутина Лидия Михайловна Молокова
события рассказа происходят в послевоенное время
когда он пошёл в пятый класс
потому что он был умным для своего времени и чтобы не терять этот "дар" его отправили учиться дальше
семья мальчика жила бедно. в основном картошкой
главные герои испытывает недостаток пищи недостаток денег
в основном остальные уроки кроме французского мальчику давались легко
во французском языке ему было трудно именно произношение
Амурский тигр, Манул,
Комодский варан, Логгерхед, Калан(или морская выдра), Зубр, Африканская дикая собака, Флоридская пума, Калифорнийский кондор, Орангутаны.