Давньогрецький театр виник з сільських святкувань на честь бога Діоніса. Спочатку Діоніс вважався богом продуктивної сили природи, і греки зображали його у вигляді козла або бика. Проте пізніше, коли населення стародавньої Греції познайомилося з обробітком виноградників, Діоніс став богом виноробства, а потім і богом поезії і театру.
Кілька разів на рік відбувалися святкування, присвячені Діонісу, на яких співали дифірамби (хвалебні пісні). На цих святкуваннях виступали і ряджені, котрі складали свиту Діоніса. Учасники мазали особу винною гущавиною, надягали маски і козлині шкури. Разом з урочистими і сумними, виспівували веселі, а часто і непристойні пісні. Урочиста частина свята дала народження трагедії, весела і жартівлива – комедії.
Трагедія, за свідченням Аристотеля, веде свій початок від заспівувачів дифірамба, а комедія – від заспівувачів фалічних пісень. Ці заспівувачі, відповідаючи на питання хору, могли розказати про які-небудь події з життя бога і спонукати хор до співу. До цієї розповіді домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.
Проливають світло на походження грецької драми і самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос – козел і оді – пісня, тобто пісня козлів, оскільки супутниками Діоніса були сатири, козлоногі істоти, що прославляли подвиги і страждання бога. Слово комедія теж походило від двох грецьких слів комос і оді. Слово комос позначало хід натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і насмішками на сільському святі на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає пісню комоса.
Ґрунтом Давньогрецького мистецтва вважають міфологію. В ході розвитку грецької трагедії до її сюжетів, окрім міфів про Діоніса, ввійшли розповіді про долі героїв старовини – Едіпа, Агамемнона, Геракла і Фесея, і інших. Таким чином, грецька драматургія запозичила свої сюжети з міфології. Це пояснюється характером грецької міфології – її глибокої художньої виразності.
Міфологія греків виросла з прагнення пояснити навколишній світ, і була тісно пов’язана з релігією. Грецька трагедія цілком ґрунтується на міфології. Але крізь міфологічну оболонку драматург відображав в трагедії сучасне суспільне життя, виказував свої політичні, філософські і етичні переконання. Використання міфології робило трагедію надзвичайно дохідливою. У кожній п’єсі глядач зустрічав вже знайомих йому осіб і події, і міг вільніше стежити за тим, як ці міфи переробляла творча фантазія драматурга.
За свідченням самих греків, трагедія вже в другій половині VI ст. до н.е. досягла значного розвитку, використавши багату спадщину епосу і лірики. Посиленню дієвої сторони трагедії дуже сприяло нововведення трагіка Феспіда. Він виділив з хору особливого виконавця – актора. Феспід був першим афінським трагічним поетом.
Перша постановка його трагедії відбулася навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік за традицією прийнято вважати роком народження світового театру. Ранні грецькі трагедії нагадували, швидше за все, ліричні кантати і майже суцільно складалися з пісень хору і актора.
Твори ранніх грецьких трагіків до наших днів не дійшли. В змісті комедії, так само як і в трагедії, з перших же днів її існування до релігійних мотивів домішувалися житейські, які надалі займали все більше і більше місця і врешті-решт стали переважаючими, або навіть єдиними, хоча в цілому комедія, як і раніше, вважалася присвяченою Діонісу. Учасники комоса стали розігрувати і маленькі комічні сценки: викрадення злодіями їстівних запасів і вина, і інші сценки. До жартів, пісень і невеликих сценок вже у той час домішувалися елементи соціальної сатири.
З’явилась з аттичного комоса і стародавня аттична комедія (V ст. до н.е.), яка була політичною за своїм змістом. Вона постійно піднімала питання політичного устрою, діяльності окремих установ Афінської республіки, її зовнішньої політики, війни, миру і т.п. Така комедія існувала в умовах афінської рабовласницької демократії.
Свого вищого виразу театральне мистецтво V ст. до н.е. досягло у творчості трьох великих трагіків – Есхіла, Софокла, Еврипіда – і комедіографа Аристофана. Одночасно з ними писали й інші драматурги, але до наших днів дійшли тільки невеликі уривки їх творів, а іноді і лише ім’я того або іншого поета.
Андрий и Остап – родные братья, которые росли вместе, одинаково воспитывались матерью, так как отец постоянно принимал участия в сражениях. Но от получения одинакового воспитания, они не выросли одинаковыми, в них заложены совершенно разные черты, определяющие индивидуальность каждого.
Учеба в Бурсе, куда сыновей отправил отец, с трудом давалась Остапу. Тогда его отец прибегал к суровым наказаниям, после чего Остап стал учиться гораздо прилежнее и лучше. Уже в Бурсе он показал себя преданным товарищем и воином. В нем присутствуют доброта и искренность, но это не мешает ему проявлять отвагу, твердость и серьезность. Чтя и уважая традиции Запорожской Сечи, он уверен, что его долг – это защитить свою Родину. Люди для него либо враги, либо друзья, он четко разделяет их. Всегда готов оказать товарищу. Отвергает проявления иностранного.
Андрию же учеба далась довольно легко, в случае каких-либо трудностей, он выкручивался из любой ситуации, что не раз ему избежать наказания. Андрий – противоположность Остапа, у него развито чувство прекрасного, он тянется к утонченному, ему присущ тонкий вкус и некая мягкость и покладистость. Вместе с тем он также храбр в бою и стремится к свободе выбора.
В первом бою после окончания семинарии на Запорожской Сечи, вступая в бой на равных с казаками, Остап показывает себя хладнокровным и рассудительным воином. Андрий же показывает свое бесстрашие, он полностью погружается в битву, наслаждаясь ею.
Стремление Андрия к красоте, его мягкость и чувствительность приводят к тому, что при осаде города Дубно он отказывается от семьи, казачества – ради полячки, вскружившей Андрию голову.
Андрий становится в глазах отца изменщиком и предателем. Остап же, приверженец Родины, интересов семьи и товарищей, становится атаманом и гордостью своего родителя. В бою с врагами он проявляет храбрость, но все равно попадает в плен.
Оба брата погибают мучительной смертью. Враги казнят Остапа, его смерть – это смерть героя, не издавшего ни крика, ни стона, претерпевшего все мучения. Андрий погибает от руки отца за тот позор, что он навлек на семью.
Остап и Андрий, воспитанные в одинаковых условиях, отличаются друг от друга взглядами на жизнь, отличается их представление о ценностях этой жизни. Один – патриот и гордость семьи, выбравший путь отца и воплотивший его в жизнь. Второй – изменщик, отвернувшийся от своей семьи и Родины, погибший позорной смертью.
Противопоставляя героев, автор показывает, каким должно быть отношение к Родине. Любовь к Отечеству не должна уступать любви к женщине, какой бы сильной не была эта страсть.
Объяснение: