Свое стихотворение Николай Заблоцкий начинает со строчки «Я воспитан природой суровой», тем самым подчеркивая, что именно на чужбине, в далекой северной стороне, где 9 месяцев в году царит зима, он научился жить в гармонии с окружающим миром. Поэтому автор отмечает, что ему не нужны яркость красок и благоухание цветочных ароматов. Достаточно увидеть «одуванчика шарик пуховый» или же «подорожника твердый клинок», чтобы ощутить то особое волнение, которое испытываешь при встрече с чем-то близким, до боли знакомым и родным. Поэт признается, что простое растение его волнует гораздо больше, чем экзотический цветок-чужестранец. И в этом нет ничего удивительного либо необычного, так как «государство ромашек», раскинувшееся на берегу прохладного ручья, ассоциируется у Николая Заболоцкого с родиной, суровой, неприветливой, но, вместе с тем, такой близкой и восхитительно прекрасной.
На лесной опушке, вслушиваясь в журчание ручья и вдыхая аромат полевых трав, автор готов лежать часами, «запрокинув лицо в небосвод». Ведь родная земля дает ему силы и делится своей мудростью, которую раньше автор с пренебрежением отвергал, не видя очевидной связи между людьми и природой. Однако с годами, ощущая себя частью этого удивительного мира, Николай Заболоцкий начинает понимать, насколько ошибался, отказываясь от того, что принадлежит ему по праву. И новые знания, открывающиеся перед автором, не отдаляют его от окружающего мира, а, наоборот найти в нем свое подлинное место и научиться слышать шелест листьев, шум ветра и журчание воды.
Более того, Николай Заболоцкий признается, что бесконечный мир, открытый перед ним, словно страницы увлекательной книги, готов поделиться своими секретами. Поэт отмечает, что мог бы бесконечно долго лежать и думать «думу беспредельных полей и дубрав». Этой фразой автор подчеркивает, что ощущает свое единство с природой, мыслит ее критериями и понятиями. Поэтому он может подметить каждую мелочь и деталь, которые вызывают целую гамму чувств и дают то удивительное ощущение полноты жизни, так свойственное творческим натурам.
Объяснение:
Остап і Андрій, сини Тараса Бульби, після закінчення київської бурси повернулися додому. Їхній батько був "із числа тих корінних, старих полковників: весь був він створений для військової тривоги і відрізнявся грубою прямотою свого характеру". Він заздалегідь тішив себе думкою, як прибуде зі своїми синами на Запорізьку Січ, представить їх усім старим, загартованим боями товаришам, подивиться на їхні перші ратні подвиги. Спочатку Тарас Бульба хотів відправити Остапа й Андрія на Січ одних, але "побачивши їхню свіжість, рослість, могутню тілесну красу, загорівся воїнський дух його, і він наступного ж дня вирішив їхати з ними сам, хоча необхідністю для цього була тільки уперта воля". Вранці, попрощавшись зі старенькою матір'ю, козаки рушили в путь.
ІІ
Вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: "перед ним проходили його минулі роки, за якими завжди плаче козак, бажаючи усе життя залишатися молодим". Він думав про те, кого зустріне в Січі з колишніх товаришів.
Думки його синів були зайняті іншим. Старший, Остап, майже ніколи не думав ні про щось, "окрім війни та привільного пияцтва". У бурсі його вважали одним із найліпших товаришів, проте вчився він неохоче і чотири рази закопував свій буквар у землю, доки батько не поклявся, що Остап не побачить Запоріжжя довіку, якщо не навчиться всім наукам. Зараз Остап "був душевно розчулений сльозами бідної матері"; тільки це його бентежило і примушувало замислено опустити голову.
Менший брат його, Андрій, "мав почуття дещо жвавіші і якось більш розвинуті... Він також кипів жагою подвигу, але разом із нею душа його була доступна також іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому жваво, щойно він проминув вісімнадцяте літо. Жінки частіше стали поставати в гарячих його мріях; він... бачив її щохвилини, свіжу, чорнооку, ніжну". Андрій старанно приховував свої почуття від товаришів, бо вважалося сороміцьким для козака думати про жінку і про любов, не покуштувавши битви. Одного разу, блукаючи вулицею, де жили малоросійські та польські дворяни, він "побачив красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку і білу, мов сніг, освітлений вранішньою зорею. Дівчина стояла біля вікна". Це була дочка ковенського воєводи, що тимчасово приїхав до Києва. Андрій бачив прекрасну полячку ще декілька разів, та незабаром вона поїхала. Саме про неї думав Андрій, понуривши голову і опустивши очі.
Кульмінаційним моментом
Объяснение: