Витя – главный герой автобиографического рассказа Виктора Астафьева «Конь с розовой гривой», мальчик, рано потерявший мать и живущий с бабушкой и дедушкой в сибирской глубинке. Несмотря на то, что времена были трудные, мальчик был всегда сыт, обут и ухожен, так как бабушка с дедушкой о нём хорошо заботились. Он водил дружбу с соседскими мальчишками, левонтьевскими ребятами. Бабушке это не очень нравилось, так как они были плохо воспитаны, жили несолидно и много хулиганили.
Однажды бабушка отправила его за ягодами, пообещав продать их в городе и купить на эти деньги «пряник конём» с розовой гривой из глазури. Витю эта новость очень обрадовала и он изо всех сил пытался собрать побольше земляники в туесок. Сопровождавшие его левонтьевские ребята по дороге передрались, съели все свои ягоды и, обманным путём, вынудили Витю поступить также. Он очень боялся гнева бабушки, но не хотел показаться жадным. Потом, осознав, что он натворил и боясь показаться без ягод бабушке, Витя, по совету ребят, накидал в туесок травы и прикрыл одним слоем ягод.
На следующее утро бабушка, ничего подозревая, отправилась в город. Тем временем Витя с друзьями отправился рыбачить. Он очень хотел рассказать бабушке правду, но не успел, так как она слишком рано уехала. На реке они увидели лодку бабушки, откуда она грозила ему кулаком. Придя домой, он забился в кладовке и не выходил. Витя сожалел о своем поступке и вспоминал мать, которая тоже однажды отправилась в город с ягодами и утонула в реке.
Вскоре пришел дедушка и посоветовал ему поговорить с бабушкой, признаться во всем и по прощения. Витя так и поступил. Несмотря на то, что она на него злилась, пряничного коня всё же купила. Это мальчик запомнил на всю свою жизнь.
Объяснение:
ответ:Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб (як-от: І. Мазепу, С. Бандеру, Р. Шухевича) національними героями, чи доцільно знищувати пам’ятники комуністичних діячів, та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння (а вони інколи набувають величезних масштабів!) є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
вибач якщо неправильно:)
Объяснение: