Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
ответ: Отношения Обломова и Ольги Ильинской – это одна из главных сюжетных линий в романе. К сожалению, любовь Обломова и Ольги заканчивается разрывом из-за непобедимой лени главного героя.
Знакомство Ильи Обломова и Ольги Ильинской происходит благодаря их общему другу, Андрею Штольцу. Однажды Штольц привозит Обломова в дом Ильинских, где герои и знакомятся: "...Штольц познакомил Обломова с Ольгой и ее теткой. Когда Штольц привел Обломова в дом к Ольгиной тетке в первый раз, там были гости. Обломову было тяжело и, по обыкновению, неловко..." (часть 2 глава V) Однажды Ольга исполняет арию "Casta Diva", любимую арию Обломова. Услышав чудесное пение Ольги, Илья Обломов приходит в восторг: "В заключение она запела Casta diva: все восторги, молнией несущиеся мысли в голове, трепет, как иглы, пробегающий по телу, – все это уничтожило Обломова: он изнемог..." (часть 2 глава V) Переполненный чувствами Обломов почти признается Ольге в любви: "Нет, я чувствую… не музыку… а… любовь! – тихо сказал Обломов..." (часть 2 глава V) "...взгляд этот был неподвижный, почти безумный; им глядел не Обломов, а страсть. Ольга поняла, что у него слово вырвалось, что он не властен в нем и что оно – истина..." (часть 2 глава V) После этого признания Ольга и Обломов не видятся несколько дней и случайно встречаются в лесу. Здесь Ольга дает Обломову прочитать отрывок из книги. Этим она намекает Обломову о своих чувствах и дает ему надежду: "Она как будто нарочно открыла известную страницу книги и позволила прочесть заветное место.– Стало быть, я могу надеяться… – вдруг, радостно вспыхнув, сказал он..." (часть 2 глава VIII) После этой встречи Обломов и Ольга видятся в парке постоянно.
Объяснение: