Объяснение:
Доля Івана Мазепи привернула увагу багатьох видатних митців доби романтизму, а європейські та російські поети суттєво розійшлись в оцінках гетьмана.
Про нього писали Вольтер і Байрон, Гюго і Словацький, його образ відтворювали Жеріко й Делакруа.
Як Марко Вовчок зваблювала Тургенєва і що було з Жулем Верном
Бунтар-денді: про боротьбу, коханок і Україну в житті Маяковського
Могутній володар спромігся відродити й розбудувати розтерзану війнами країну, мечем і мудрістю завоювати славу й повагу.
Наприкінці життя - зазнав трагічної поразки і закономірно став культовим героєм романтичної епохи.
Попри те, що в житті гетьмана й так не бракувало неймовірних, карколомних зиґзаґів, злетів і падінь, його біографію ще й прикрасили барвистими вигадками.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Мазепа
Підпис до фото,
Іван Мазепа на купюрі в 10 гривень. Деякі експерти сумніваються, що це портрет саме Мазепи
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Объяснение:
В сознании русского читателя Николай Некрасов вот уже 150 лет остается народным заступником. Его стихи о бедных и угнетенных знают и цитируют, читают и перечитывают, открывая для себя новые грани. «Я лиру посвятил народу своему…» — так звучит строка некрасовского стихотворения, в которой поэт наиболее точно выражает отношение к собственному творчеству. Однако за стихами, возмущенно кричащими о царящей в России социальной несправедливости, мы нередко пропускаем ту часть некрасовского наследия, которая связана с современностью не меньше, чем его злободневные произведения, но при этом она приближает нас к наиболее интересной области творческого сознания поэта, имя которой – фантазия. С этих позиций мы попробуем рассмотреть весьма известное произведение Некрасова – поэму «Мороз, Красный Нос».
Известно, что в молодости Некрасов безумно увлекался романтической поэзией, читал Жуковского, Лермонтова, писал подражательные стихи. Отголоски русского романтизма мы встречаем и в зрелом некрасовском творчестве (например, ранее упоминаемое стихотворение «На Волге», интонационно, эмоционально и лексически напоминает поэму Лермонтова «Мцыри»). Влияние этого литературного направления мы встречаем, как ни странно, и в поэме «Мороз, Красный Нос».
Жуковский – один из первых русских поэтов, в чьем творчестве мы встречаем образы кладбищ, описание похоронных ритуалов, изображения предметов культа, их сопровождающих. Достаточно вспомнить элегию, публикация которой принесла поэту огромную популярность. Речь, конечно, идет о «Сельском кладбище» (1802). В этой элегии описание мест погребения является фоном для философского размышления поэта о смысле жизни:
Здесь праотцы села, в гробах уединенных
Навеки затворяясь, сном непробудным спят…
Тремя строками ниже:
Ничто не вызовет почивших из гробов…
и дальнейшее развитие мысли поэта.
Еще один источник, к которому обращался Некрасов, поистине неисчерпаем. Речь, конечно, идет о русском фольклоре. Добиваться полного рассмотрения влияний народного творчества в поэме «Мороз, Красный Нос» бессмысленно, для этого нужно иметь огромное количество информации относительно устного народного творчества Руси. Мы же попробуем проанализировать связь между некрасовским произведением и одним из элементов фольклора – сказкой «Морозко». Первое сходство на поверхности, его можно назвать чисто визуальным – в обоих текстах мы встречаем словосочетание «Мороз, Красный Нос». Причем если в сказке оно звучит из уст героя (так представляется Морозко), то у Некрасова мы можем встретить его только в заглавии. Таким образом, перед нами не что иное, как авторская отсылка к другому художественному тексту, в данном случае фольклорному. Герой сказки – фантастическое существо, несущее смерть (недаром его так боится привезенная в поле девушка). Однако он отказывается убивать свою жертву, так как понимает, что она не заслуживает этого. Зато он ей и обеспечивает ее дальнейшее счастье, при этом продолжая карать нечестивых. Таков и герой некрасовской поэмы. Воевода Мороз, леденящий людей своим дыханием свою возлюбленную Дарью от мук земной жизни. Таким образом, мы видим, что в обоих произведениях герой Вероятно, именно ради того, чтобы читатель заметил эти малоощутимые при поверхностном чтении смысловые оттенки, Некрасов и обращает его к тексту сказки.