В повести М.А.Булгакова “Собачье сердце” центром сюжета стала история эксперимента, во время которого собаку превращают в человека. Довольно известный профессор Преображенский в своей работе много уделял времени во омоложения организма. В результате он хотел получить совершенно нового человека. Совместно с коллегой доктором Борменталем профессор проводит пересадку гипофиза скончавшегося мужчины на место мозга собаки.
Обыкновенный бездомный пес Шарик вдруг превращается в Полиграфа Полиграфовича Шарикова. К сожалению этот эксперимент оказался не таким удачным, как его себе представляли Преображенский и Борменталь.
Среда в которой обитал человек сыграла свою немалую роль в становлении личности. Шарикову перешли от собаки самые плохие качества такие, как ловля блох, бег за кошками. От человека ему передались черты пьяницы и дебошира. Это было меньшей проблемой. Революционная среда повлияла на Шарикова не лучшим образом. Преображенский пытался сделать Шарикова интеллигентным человеком, но находились люди, которые препятствовали попыткам профессора. Так Швондер становится союзником и только ухудшает ситуацию.
Со временем Шариков начинает считать, что нужно стремиться к уравниванию всего. Он приносит бумагу о том, что ему положена часть жилья профессора. Полиграф Полиграфович не стесняется грубить и доносить на человека, которому должен быть благодарен. Герой эгоистичен и хитер, когда его пытаются выгнать из квартиры, он уже имеет на руках бумаги, подтверждающие его права на жилплощадь. Ему понятна выгода проживания у профессора. В один день он приходит домой с девушкой, на которой обещает жениться. Выясняется, что Шариков соврал о себе. Узнав правду, она сбегает.
Шариков оказывается не таким глупым и как кажется на первый взгляд. Везде он находит выгоду. Полиграф Полиграфович становится не рабочим, а завотделом по отлову бездомных кошек. Его операция и шрам также играют на руку Шарикову. Когда его пытаются призвать в армию, он находит причину отказа, связанную с операцией. Где-то он выдает свой шрам за последствия боевого ранения.
Главный герой с каждым днем становится всё более наглым. Поступки Шарикова вынуждают профессора и доктора вернуть Шарику образ собаки.
На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.
Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.
Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.
Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.
– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.
– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.
– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.
– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.
Кожна прочитана книга залишає у серці читача помітний слід, відкриває шось нове, чогось навчає. Так сталося і з повістю А. Ліндгрен «Брати Лев’яче Серце».
Я прочитав цю книгу за Одним присідом, не міг відірватися. Ця повість мене вразила своєю людяністю. А ще тим, якими порядними можуть бути люди.
Головні герої твору — брати Лев’яче Серце, Юнатан і Карл, якого у сім’ї називали Хрущиком. Мене вразила відданість братів один одному, їхня готовність навіть до самопожертви заради один одного.
Дивує також уміння Юнатана підтримати хворого брата, приреченого на смерть. І навіть у цій ситуації Юнатан, як старший, мудріший, дарує молодшому надію на вічне життя без хвороби і страждань у Нангіялі. Для Хрущика ця підтримка є дуже важливою, адже він, як і всі люди, боїться смерті.
Юнатан дійсно незвичайний хлопець. Згадаймо, з якою відвагою і завзяттям він став до боротьби проти тиранії Тенгіла, не побоявся чудовиська Катли, багато разів ризикував життям заради жителів Шипшинової Долини. Вражають слова героя, які він любив повторювати: «Є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні. А то будеш не людина, а грудка гною» (переклад О. Сенюк).
Звичайно, ризикувати собою може не кожен. Але сміливі, відважні, небайдужі це роблять. Інакще вони не будуть почуватися людиною і не зможуть жити й дивитися людям у вічі.
А ще я б сказав, що повість А. Ліндгрен про справжню дружбу, співчуття, милосердя, які мають бути у душі кожної людини незалежно від віку.
Шведська письменниця змушує нас замислитися над тим, що із скрутного становища завжди слід шукати вихід, не можна піддаватися відчаю, треба намагатися знайти вихід навіть із найскладнішої ситуації. Окрім того, треба не просто бажати кращого життя, а боротися за нього. Бо тільки від людей залежить, яким воно буде.
Объяснение: