Це була осінь.Чепіжний в’їхав конем у мокрий ліс. Сіроманець поволеньки на старих своїх лапах рушив за ними.
Чепіжний наставив вуха на лісову невідомість, сплигнув з коня, перекинув рушницю з руки в руку, повів коня стежкою, вивів його на галявину, прив'язав до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.
Сіроманець заліг і собі позаду Василя Чепіжного і його коня. Вітер дув Сіроманцеві в ніс. Вітер гостро пахнув конем, але між конем і Сіроманцем лежав Чепіжний та його рушниця.
Щось хряснуло в соснах! Василь зняв картуза і задихав у нього.
Объяснение:Знову щось мокро хряснуло в лісі. Рушниця в руках Василя Чепіжного сіпнулася на той хряскіт, око завмерло на мушці.
Кінь не вставав, дрібно тремтів, падали краплі на нього, і від кожної крапелини він здригався, як від пострілу.
"Старе і хворе! — подумав про свого коня Чепіжний.— Чом він тебе не з’їв, коли ти ще було молоде!.. То вже лежи, а прийде — на цей раз я його неодмінно укохкаю!"
Свиснула синиця. Її порожній осінній свист не сподобався Чепіжному. Посіявся дощ. Чепіжний одягнув картуза і ліг щокою на курки. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк.
Вовк звівся на лапи.
Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі, і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.
Скочив на ноги кінь, хилитнув сосною, заіржав, відірвався, повалив один кущ, другий — Сіроманець побіг було за ним, проскочив галявину, але повернувся до Чепіжного. Чепіжний світив сірник по сірникові, задкував лісом від Сіроманця, відмахувався патронташем, ускочив в болото, у воду, в мочарі — Сіроманець спокійно ішов за ним.
— На, на, все, що хочеш, на! — викидав під ніс Сіроманцеві Чепіжний із торбини і хліб, і бринзу, патрони викидав.
Сіроманець загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі.
Перед оком Чепіжного на воді тихенько кипів осінній дощ, за осокою сірів Сіроманець.
Природа полна множеством чудес,даже в самом простом можно найти нечто сложное, непонятное и, в то же время,прекрасное. Однако одно явление поразило меня больше остальных.Когда я был маленьким,то много гулял с друзьями на улице в снегу. Все мы не раз имели дело со круглыми картошками - снежками . Мои друзья не особо обращали внимание на содержимое этих холодных комочков, но я.. Каково же было моё восхищение, когда я разглядел эти прекрасные,хрустальные снежинки! Нет ни одной одинаковой, все разные! Как такое возможно?Уму не постижимо ! А если задуматься,то и люди похожи на снежинки.. Мы появляемся неведомым чудом,блистаем, все неидентичны,все разные,у каждого своя судьба:кто-то просто упадёт,так и не изведав все стороны жизни,кто-то станет частью чего-то огромного,а кто-то быстро растает на руках.
Скончался Самед в 1956-м.Первый Народный поэт Азербайджанской ССР (1943), академик АН Азербайджанской ССР (1945). Лауреат двух Сталинских премий второй степени (1941, 1942). «Я ставлю своей творческой задачей раскрыть поэзию нашей действительности», — Самед Вургун.Первая публикация Самеда Вургуна — стихотворение «Обращение к молодежи» — вышло в 1925 году в Тифлисской газете «Новая мысль». Оно было написано по случаю окончания семинарии. Первая книга поэта вышла в 1930 году — «Клятва поэта».Особое значение в творчестве поэта занимает Великая Отечественная война. В военные годы поэт создает более 60 стихотворений, несколько поэм, в том числе поэму «Бакинский дастан». В эти годы ширится поэтическая слава С. Вургуна. Листовки со стихотворением «Партизанам Украины» были сброшены с самолета в украинские леса для поддержки партизан. В 1943 г. в Америке, на конкурсе за лучшие антивоенные произведения, стихотворение «Напутствие матери» С.Вургуна получило высокую оценку. И среди выделенных на конкурсе 20-ти лучших стихотворений мировой поэзии на военную тему, было опубликовано в Нью-Йорке и распространено среди военнослужащих. В этом же году в Баку по его инициативе был открыт Дом Интеллигенции им. Физули для проведения военных мероприятий и для встреч с фронтовиками.Скончался Самед в 1956-м. Он и сейчас является актуальным для современного поколения. он умер но его произведения будут вечны!
Це була осінь.Чепіжний в’їхав конем у мокрий ліс. Сіроманець поволеньки на старих своїх лапах рушив за ними.
Чепіжний наставив вуха на лісову невідомість, сплигнув з коня, перекинув рушницю з руки в руку, повів коня стежкою, вивів його на галявину, прив'язав до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.
Сіроманець заліг і собі позаду Василя Чепіжного і його коня. Вітер дув Сіроманцеві в ніс. Вітер гостро пахнув конем, але між конем і Сіроманцем лежав Чепіжний та його рушниця.
Щось хряснуло в соснах! Василь зняв картуза і задихав у нього.
Объяснение:Знову щось мокро хряснуло в лісі. Рушниця в руках Василя Чепіжного сіпнулася на той хряскіт, око завмерло на мушці.
Кінь не вставав, дрібно тремтів, падали краплі на нього, і від кожної крапелини він здригався, як від пострілу.
"Старе і хворе! — подумав про свого коня Чепіжний.— Чом він тебе не з’їв, коли ти ще було молоде!.. То вже лежи, а прийде — на цей раз я його неодмінно укохкаю!"
Свиснула синиця. Її порожній осінній свист не сподобався Чепіжному. Посіявся дощ. Чепіжний одягнув картуза і ліг щокою на курки. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк.
Вовк звівся на лапи.
Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі, і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.
Скочив на ноги кінь, хилитнув сосною, заіржав, відірвався, повалив один кущ, другий — Сіроманець побіг було за ним, проскочив галявину, але повернувся до Чепіжного. Чепіжний світив сірник по сірникові, задкував лісом від Сіроманця, відмахувався патронташем, ускочив в болото, у воду, в мочарі — Сіроманець спокійно ішов за ним.
— На, на, все, що хочеш, на! — викидав під ніс Сіроманцеві Чепіжний із торбини і хліб, і бринзу, патрони викидав.
Сіроманець загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі.
Перед оком Чепіжного на воді тихенько кипів осінній дощ, за осокою сірів Сіроманець.