Здоров будь, місто юності моєї,
Моїх думок юнацьких і стремлінь!
Люблю твої каштанові алеї
На вулицях, де затишок і тінь.
Тут вчився я, тут мріяв я про друга,
Тут кидався в бурхливу течію,
Тут полюбив блакитні води Буга,
Завод і порт – індустрію твою.
Тії землі забути нам не сила,
Де ми родилися, жили й росли,
Звідкіль, розкривши неокріплі крила,
Ми вилітали, як з гнізда орли.
Я знову йду твоїми вулицями,
Як син, що в рідний повернувся стан.
Мені каміння навіть під ногами
Про тебе мовить, місто-сонцестан.
Ось чорноморці. Бронзові їх лиця
Різець натхненного митця різьбив;
Ось тут мені зустрілася синиця,
Та, що її уперше полюбив.
Ось Марту я зустрів. Поговорили
Про власну долю, про своїх синів,
Зайшли в яхтклуб – в далечині вітрила,
Як марева казкових кораблів.
Знайомі вулиці – Морська, Нікольська,
В саду – педагогічний інститут.
Бурхлива наша юність комсомольська,
Як майський сон, проходила отут.
Та вже і смерть свою забрала здобич.
Як гірко згадувать про це тепер!
Тут жив із нами Валя Прокопович.
Його нема. Недавно він помер.
А ми, живі й здорові, йдемо в парі
І славим світ, і проклинаєм тьму.
Повернемо на Площу комунарів,
На ній шістдесяти і одному
Стоїть величний пам'ятник. Робочі
Ніколи не забудуть їхню кров.
О, де знайти такі слова пророчі,
Щоб оспівать їх. За мою любов,
За все, що стало, як міцна основа,
Вони упали, їх холодний прах
Ще вимагає огненного слова,
Щоби ожить у пам'яті, в ділах
Моєї Батьківщини. Щоб огнисто
Червоним прапором запломеніть.
Хвала тобі, моє південне місто,
За порт, за Буг, за землю та блакить!
