ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Тридцатилетие вывода советских войск из Афганистана, завершившегося 15 февраля 1989 г., в России вспоминают активно – круглые столы, интервью, публикации. Вот предыдущая годовщина ввода в Афганистан «ограниченного контингента» в декабре 1979 г. отмечалась незаметно, если вообще отмечалась, и это понятно: вопрос, надо ли было входить в Афганистан, окончательного ответа так и не получил. Афганист Александр Умнов отмечал хрестоматийность точки зрения, согласно которой ввод войск в Афганистан был «недосмотром», глупостью, даже провокацией. На самом же деле, по его мнению, это было логическое следствие курса той политической власти, той идеологии, которая господствовала тогда в СССР. Однако между обоими суждениями нет принципиального противоречия: «недосмотр» был порожден неизбежной советской идеологической и стратегической для той эпохи зашоренностью.
«Афганец», командовавший дивизией генерал Александр Ляховский писал, что «введением войск в Афганистан наша политика перешла допустимые грани конфронтации в третьем мире». Он тоже прав. Но третьим миром конфронтация не ограничилась. Ее символом стал отказ от участия в Московской Олимпиаде почти 60 государств. Мировой мусульманской уммой СССР был признан агрессором.
В современной России вопрос о советской интервенции в Афганистан стал глубоко политизированным. Сегодня депутаты Думы настаивают на отмене принятого в 1989 г. съездом народных депутатов решения о признании ее преступной. В президентской администрации отмалчиваются. Чрезвычайно модным стало оправдание советской акции происками американцев, что полностью соответствует нынешней политике и официальной идеологии. Порой звучат сравнения той афганской и этой сирийской ситуации. По моему мнению, в практических действиях между ними мало общего. Но вместе с тем в официальных разъяснениях параллели просматриваются: и там и здесь декларируются защита национальных интересов, выполнение «интернационального долга», только в Сирии это зовется несколько иначе. Ну и наконец, борьба с экстремизмом и терроризмом. Здесь заметно своего рода дополнительное подтверждение преемственности советской державе, отказываться от которой российский правящий класс не собирается.
Несмотря на бойкот Олимпиады, в мире к вводу «ограниченного контингента» отнеслись относительно спокойно (существует мнение, что США против ввода советских войск в Афганистан особо не возражали. Американцев больше волновала иранская исламская революция, и они полагали, что советское военное присутствие станет сдерживающим фактором на пути ее распространения). Конечно, многие страны – от США до Китая – оказывали муджахедам военно-техническую , однако преувеличивать ее значение не надо: не внешняя поддержка сопротивления определяла характер и итоги боевых действий. На разных этапах войны весы колебались то в одну, то в другую сторону. Заметим, что даже в 1986 г., когда успехи советских войск выглядели наиболее внушительно, 70% афганской территории находилось под контролем муджахедов.
Объяснение:
Вот
Объяснение:
Арифметическим корнем n-й степени из числа a≥0 называют неотрицательное число, которое при возведении в n-ную степень станет равным a.