Ви, мабуть, знаєте, кого в українській літературі величають дочкою Прометея? Так охрестили Лесю Українку, бо все своє нелегке життя вона віддала служінню народові. Провісниця революції, Леся бажала скінчити свій шлях, як і починала: із співом на устах! Нам з вами спершу треба написати твір про уславлення Лесею Українкою мужності і сили людського духу. Спочатку потрібно знайти вірші, які б до розкрити цю тему. Наскільки Леся Українка палко любила свій народ, свій рідний край, наскільки уже в юності замислювалась над шляхами його історії, намагаючись взаємозв’язати минуле, сучасне, майбутнє, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль, свідчить поезія «Соп 1га зрет зрего!». Написаний під час надзвичайного загострення її хвороби вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро. Скільки в ньому щирості, життєвого вогню, любові до життя! Хмари осінні, лихо, тьма сприймаються як символи не лише особистого лиха, а передусім всенародного, вселюдного, породженого суспільними умовами. Уже в цьому вірші починається мотив, який, розвиваючись, пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом. Юна поетеса свій обов’язок вбачає в тому, щоб «сіять квітки на морозі», поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту та зла і не зійдуть квіти дсбра та щастя. Вона буде «на гору круту крем’яную» камінь важкий піднімати з веселою піснею на устах, буде шукати «зірку провідну, ясну владарку темних ночей». У першій строфі вірша накреслена тема — поетеса жене геть жалі, які увірвалися в молоде життя:
Гетьте, думи, ви хмари осінні
То ж тепера весна золота
Чи то так у жалю, в голосінні -
Проминуть молодії літа? Наступні сім строф утверджують волю до боротьби. Остання строфа узагальнює настрій, увиразнює ідею, яка послідовно розвивалася протягом усього твору:
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Дії ліричного героя, який не мириться з владою темної ночі, а шукає ясну зірку, є проявом нескореності, життєвого оптимізму. Зірка подається як сила, що протистоїть темряві, як символ того ідеалу, що світить ліричному героєві, в перемогу якого він вірить. Цей вірш — утвердження подвигу як життєдіяльності героїчної особистості, душевної стійкості в безнадійних ситуаціях. Сама Леся Українка не скорилася, не піддалася хворобі, знайшла сили зберегти любов до життя, радість сприймання навколишнього світу. Для свого твору можете використати і вірш «Досвітні огні». Ця поезія, вже зовсім інша за ідейним змістом, сповнена невгасимої любові до вітчизни і ненависті до гніту, поезія, яка пройнята революційними настроями. Твір починається картиною ночі. Темрява — це символ самодержавства. Відчуття задушливого гніту в експлуататорському суспільстві авторка показує в образах: «темнота тяжка», «привиддя лихі», «чорнії хмари страшні».
Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, поетеса бачить у робочих людях, у тих, хто створює матеріальні блага. Саме їх і уславлює Леся Українка, саме на них і хоче рівнятися.
Вірш «Слово, чому ти не твердая криця» можна вважати програмним у творчості Лесі Українки. У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинне піднімати народ до боротьби, тобто, «знімати вражі голови з плеч». Наступна строфа — це по суті аналіз своєї письменницької, громадянської позиції; поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот зі своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Дві останні строфи сповнені радісним переконанням: вистраждане всім життям художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники-революціонери, задля яких вона і гартує цю свою «зброю іскристу». Непогано було б згадати, що цю «зброю» тримає в руках хвора жінка, що ще раз підтверджує її мужність та силу духу. У вірші вчувається тверде переконання в доцільності своєї праці, і непохитна свідомість зв’язку свого з колективом- хай і «невідомих», але, без сумніву, існуючих «братів"
Объяснение:
это
Одним из лучших произведений Паустовского, без сомнения, можно считать «Телеграмму». Это рассказ о настоящей любви и памяти.
Прочитав это произведение, на мой взгляд, невольно задумываешься над истинным смыслом жизни. Как часто люди из-за бытовых сложностей и проблем забывают о самых близких и родных.
Так, героиней рассказа является Катерина Петровна. Эта женщина «доживала свой век в старом доме, построенном ее отцом – известным художником». Жизнь уже не представляла для нее большой ценности, единственной мечтой старушки была встреча с родной дочерью Настей.
Настасья Семеновна жила далеко, в Ленинграде, и уже три года не приезжала в родной дом. Но материнское сердце все же не склонно держать обиду, оно слишком сильно умеет любить: «Катерина Петровна знала, что Насте теперь не до нее, старухи. У них, у молодых, свои дела, свои непонятные интересы, свое счастье. Лучше не мешать». Но, оставаясь совсем одна в огромном доме, она каждую минуту думала о дочери.
Все время Катерина Петровна мечтает о встрече с Настей. Единственной связью с любимой дочкой были денежные переводы. Старушка «осторожно перебирала пухлые бумажки. От старости она забывала, что деньги эти вовсе не те, какие были в руках у Насти, и ей казалось, что от денег пахнет Настиными духами».
Единственными посетителями огромного старого дома были дочь колхозного сапожника да сторож при пожарном сарае Тихон. Манюшка каждый день прибегала к старушке, приносила воды из колодца, подметала полы.
Катерина Петровна испытывала искреннюю благодарность к этой девочке и очень часто старалась одарить ее какими-то старинными вещами: сморщенными перчатками, страусовыми перьями, стеклярусной шляпой… Но Манюшке все это было ни к чему.
Символичным, по моему мнению, является старый клен в саду, который посадила Катерина Петровна еще девушкой-хохотушкой. Как и сама хозяйка, старое дерево было одиноким и «некуда было уйти от этой бесприютной, ветреной ночи».
На мой взгляд, Катерина Петровна, несмотря на свое одиночество и душевную тоску, все же остается символом материнской любви, которая не имеет границ и не умеет быть жестокой. Достаточно вспомнить письмо старушки к дочери: «Ненаглядная моя, ... зиму эту я не переживу. Приезжай хоть на день. Дай поглядеть на тебя, подержать твои руки».
Но увидеть Настю главной героине так и не удалось. В скором времени она заболела и уже не могла ходить, а только ждала смерти. Старушка уже не надеялась на то, что перед смертью увидит дочь. Катерина Петровна «закрывала глаза, и из них выкатывалась и скользила по желтому виску, закутывалась в седых волосах одна-единственная слеза».
И даже слова Тихона о том, что Настя едет, не успокоили и не поддержали женщину: «Не надо, Тиша! – тихо сказала Катерина Петровна. – Не надо, милый. Бог с тобой тебе за доброе слово, за ласку».
В скором времени старушка умерла, так и не узнав, что Настя приедет и уже никогда не сможет себя за холодность.
По моему мнению, рассказ заключает в себе глубокий смысл. Думаю, автор хотел показать нам, читателям, что иногда даже воспоминания, внимание и любовь изменить всю жизнь. Мы видим, как мать и дочь, не сумевшая вовремя принять верное решение, становятся несчастными людьми. Но если Катерина Петровна несчастна из-за ряда причин, не зависящих от нее самой, то Настя, конечно же, могла изменить свою судьбу и судьбу своей матери.
Беру!
ответ:
жалость
объяснение: