То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь…
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, — сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч, — думав Климко. — і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впе реміш з головешками зосталася…»
Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини — від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржа вою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл. за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин — і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, — бува ло, що й до ночі, — засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство — бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка — ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять — без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.
Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову. ..
Рассказ Куприна "Чудесный доктор” основан на реальных событиях в давние времена в Киеве. Автор лишь изменил некоторые имена.
Два брата - Володя и Гриша стояли возле витрины и разглядывали, что находится за ней. А там было на что посмотреть – горы красных яблок, апельсинов и мандаринов, копченые и маринованные рыбы, окорочка, колбасы и даже поросенок с зеленью во рту. Сглотнув слюну и тяжко вздохнув, мальчуганы отлипли от стекла и пошли домой. Они возвращались с задания, которое им дала мать – отнести письмо барину с о
Вскоре они дошли до своего жилища – покосившегося ветхого дома с каменным подвалом и деревянным верхом. Спустившись в подвал и найдя свою дверь, они вновь окунулись в привычную нищету. В подвале был запах грязного детского белья, крыс и сырости. В углу на большой грязной постели лежала больная семилетняя девочка, а под потолком была люлька с кричащим младенцем. Возле больной девочки стояла на коленях изможденная, бледная мать, не забывая покачивать колыбельку.
Услышав, что вошли ребята, она тут же обратила к ним лицо и с надеждой во взгляде стала спрашивать их, передали ли они письмо барину.
Однако братья разочаровали ее, поведав, что швейцар не взял у них письмо для барина и прогнал их. А Володе даже отвесил подзатыльник.
Мать перестала расспрашивать и предложила им борща.
Внезапно, в коридоре раздались шаги и все обернулись на двери, ожидая, кто в нее войдет. Это был Мерцалов, их отец и муж. Жена не стала его расспрашивать, она все поняла по его глазам. Он был в отчаянии.
Этот год в семье Мерцаловых был насыщен неприятностями. Сначала глава семейства заболел брюшным тифом, на его лечение ушли все деньги. Когда же он излечился, оказалось, что его место занято и ему пришлось искать новую работу. Семья погрязла в нищете, залог и перезалог вещей, голод, безденежье. А тут еще и дети начали болеть. Одна дочка умерла, теперь вторая лежит в жаре без сознания, а матери нужно еще кормить младенца и ходить на другой конец города, где она стирала вещи за деньги.
Весь сегодняшний день Мерцалов ходил по городу и просил деньги у кого только можно. А детей послали с письмом к бывшему работодателю Мерцалова. Но везде были лишь отказы и отговорки.
Посидев немного на сундуке, Мерцалов решительно поднялся и отправился просить милостыню. Незаметно он дошел до сада и присел на садовой скамейке. Внезапно, его голову пронзила мысль, и он сунул руку под жилет, где была толстая веревка. Он решил уйти из жизни быстро, а не постепенно. Ему не хотелось думать о нищете и больной Машутке.
Тем временем в саду раздался скрип шагов, который выдернул Мерцалова из задумчивости. Вскоре со скамейкой поравнялся старик и попросил разрешения присесть на скамейку рядом с Мерцаловым.
Мерцалов отвернулся и отодвинулся на край скамейки. Несколько минут они молчали, пока незнакомый старик курил.
Старичок начал рассказывать Мерцалову о том, что накупил подарочков детям, что вывело из себя Мерцалова, и тот накричал на старика и рассказал ему о своем тяжелом положении. Но, старик не оскорбился, а сказал, что он врач и попросил Мерцалова показать ему больную девочку.
Вскоре они были уже у Мерцалова дома. Доктор осмотрел девочку и прописал лекарство. И туж же ушел, пожав родителям руки и пожелав удачи. Мерцалов остолбенел, а затем бросился за доктором, чтобы узнать его фамилию. Но не догнал и не узнал. Вернувшись, Мерцалов обнаружил под блюдцем деньги.
Он отправился в аптеку за лекарствами, которые прописал доктор и там, на рецепте увидел, что чудесный доктор носит фамилию Пирогов.
А вскоре дела семьи наладились – Машутка выздоровела, Мерцалов нашел работу и даже Гришка нашел неплохое место в банке. Вся семья считает, что это все благодаря их чудесному доктору Пирогову.
Прощать это искуство,а не умение,и им владеют немногие.Месть это инстинкт выработанный природой.Жестокие родители,напавший на нас человек или водитель,сбивший кого то из наших близких,-нужно проделать большую внутреннюю работу,чтобы простить.Уметь прощать нужно.С агрессией жить нельзя,потому что это разрушает человеческую жизнь.До тех пор пока в человеке есть непрощение,человекдержит как бы на привязи виновника иногда реального,а иногда мнимого,-он с ним связан.А простить врага озночает отпустить человека.
Відповідь:
То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожеву холодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь…
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної, — сторожі вкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч, — думав Климко. — і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впе реміш з головешками зосталася…»
Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатці на шахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини — від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржа вою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл. за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі-«розовки», два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин — і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці у закіптюжених стінах, бо в нього частенько, — бува ло, що й до ночі, — засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство — бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка — ніби на Робінзоновому острові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять — без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.
Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговій так незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезні ваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю, по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливо гаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густа підвальна охолода.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову. ..
Поділитись:
Пояснення:думаю