Відповідь:
якщо зовсім коротко- то це історична повість, в якій описується як у 1241 році жителі села Тухля в Карпатах боронили свою землю від монголів. Щоб побороти ворога в нерівній боротьбі, люди віддали своє село на поталу ворогу, при цьому замкнувши монголів в долині, а потім загородили річку і потопили всіх.
Паралельно описується історія кохання доньки боярина Тугара Вовка - Мирослави та наймолодшого сина тухольського старійшини Захара Беркута - Максима.
Щоб мати хоч якесь уявлення, то можу Вам скинути розвиток подій (готувала для іншого завдання)
Напишу у вигляді плану:
1. Книга починається з опису полювання (ловів), які влаштував новий боярин Тугар Вовк, святкуючи "почин нового життя". Полювання велося на "грубу звірину". В провідники боярину громада дала молодого хлопця - Максима Беркута. В ловах брала участь донька Тугара - Мирослава. Максимові сподобалася смілива дівчина. А ще на цьому полюванні він врятував їй життя, захищаючи від ведмедиці.
2. Максим знайомить Тугара Вовка і Мирославу з селом, його традиціями, історією. Максим просить Тугара Вовка віддати за нього заміж Мирославу. чим дуже розлютив боярина, який вважає, що простий смерд не сміє і мріяти про його єдину доньку.
3. Тухольська громада за є Тугара Вовка на громадський суд, але боярин відповідає лише одне - всі землі йому подарував князь, а тому він має право робити що завгодно. Крім того, на цьому суді Тугар Вовк на очах у всіх людей вбиває чоловіка, який хотів свідчити проти Тугара. За це розгнівані люди вирішують виселити боярина із своїх земель. Тим часом до тухольської громади приходять посланці з сусідніх сіл з новиною, що на їхні землі суне монгольська навала і потрібно боронитися.
4. Розлючений Тугар Вовк з донькою Мирославою їде до монголів. Мирослава розуміє, що недаремно ходять чутки про те, що її батько зрадник. Тугар Вовк пропонує монголам провести їх через тухольський перевал, розраховуючи на те, що монголи приборкають норовливих тухольців.
5. Тухольські хлопці разом з Максимом дають відсіч монгольському загонові. Тугар Вовк з монголами бере Максима у полон. Захар Беркут на громадській раді пропонує не відбити ворога від села, а знищити. В цей час приходить Мирослава і передає громаді пораду Максима не спиняти монголів перед тісниною, а закрити їх у гірській долині, в якій розміщене село, і заморити голодом або вирубати віх до одного.
6. Мирослава навчила тухольців робити метавки. Люди дружно готуються до бою. Тугар Вовк робить спробу домовитися про обмін життя Максима на вихід монголів з долини, але Захар Беркут відмовляється.
7. Захар Беркут пропонує перегородити священним каменем (Сторожем) річку, яка текла через долину і затопити монгольський загін, тим більше, що перед цим у горах впали сильні дощі. Максим тим часом, у монгольському таборі тягне час, водячи монголів по селі і обіцяючи показати таємний вихід з долини.
8. Долину затоплює. В монгольському таборі починається паніка. Тухольці зверху ігають, як безжалісна стихія забирає життя у людей. Бегадир Бурунда (монгольський ватажок), тримаючись на невеличкому острівці з каміння, востаннє пропонує обміняти своє життя на життя Максима, якщо ні, то обіцяє відрубати йому голову і заносить меч. Тугар Вовк в останню хвилину відтинає руку з мечем, чим рятує Максима від вірної погибелі. Всі разом падають у бурхливу річку, тому що каменем, пущеним Захаром з метавки, острівець розносить.
9. Максим врятувався, а Тугар Вовк потонув. Захар Беркут святкує перемогу над ворогом і радіє, що його син залишився живим. Але всі ті потрясіння, які прийшлося йому пережити в останні дні даються взнаки і Захар помирає. Останні його слова звернені до громади з проханнмя жити дружно, поважати волю і традиції, передати цю шану прийдешнім поколінням.
Пояснення:
Жуковский Василий Андреевич (29 января (9 февраля) 1783 – 12 (24) апреля 1852)
Поэт, переводчик. Один из основоположников романтизма в русской литературе.
Родился в селе Мишенском Тульской губернии. Сын помещика Афанасия Ивановича Бунина и его крепостной, пленной турчанки Сальхи, которая в 16 лет уже была вдовой. В России Сальха выучила русский язык и приняла крещение с именем Елизавета Дементьевна. Фамилию и отчество Жуковский получил от друга Бунина Андрея Григорьевича Жуковского. Жена Афанасия Ивановича Мария Григорьевна приняла в свою семью незаконнорожденного ребенка и воспитывала как родного сына.
Образование получил в московском благородном пансионе Роде и в Главном народном училище Тулы, откуда был исключен за неуспеваемость. С 1797 по 1800 г. учился в Московском благородном пансионе, по окончании которого служить не стал, а поселился в селе Мишенском для занятия самообразованием. Изучал древнерусскую литературу, русскую и всеобщую историю, занимался переводами. В 1801-1802 гг. служил в Соляной конторе.
Литературную деятельность Жуковский начал в 1797 г., еще учась в пансионе. В 1802 г. в «Вестнике Европы» был помещен его перевод произведения Грея «Сельское кладбище, обративший на себя внимание литературной общественности. В 1808 г. вышла из печати его знаменитая «Людмила», положившая начало романтизму в русской литературе. В этот же год Жуковский стал редактором журнала «Вестник Европы».
В 1812 г. со вступлением французских войск на территорию России, вступил в ополчение, где продолжал свои литературные занятия и написал «Светлана», имевшую большой успех. В начале 1813 г. поэт заболел тифом и вышел в отставку.
В 1817 г. Жуковский был приглашен ко двору для преподавания русского языка великой княгине Александре Федоровне, жене будущего императора Николая I. С 1824 г. был воспитателем наследника престола Александра Николаевича, будущего императора Александра II. Со своим воспитанником поэт объездил всю Россию, часть Сибири и Западную Европу. Современники говорили, что влияние Жуковского на цесаревича было благотворным.
Один из ближайших друзей А.С. Пушкина, которого знал еще ребенком.
С 1841 г. жил в Германии, в связи с расстроившимся здоровьем. Помимо поэзии Жуковский занимался рисованием, запечатлев пейзажи Швейцарии, Германии, Италии, Крыма.
В 1812 г. просил руки своей племянницы Марии Протасовой, в которую был безнадежно влюблен, но дважды получал отказ. В 1841 г. в возрасте пятидесяти восьми лет женился на 18-летней дочери живописца Евграфа Романовича Рейтерна Елизавете. Имел сына Павла – живописца; и дочь Александру, фрейлину, замужем за Верманом.
К концу жизни ослеп. Умер в Баден-Бадене. Похоронен в Александро-Невской лавре в Санкт-Петербурге.
уязвимое место
спорный предмет
обманка,шпион
усилия сверх своих возможностей
сверх спокойный человек
бесполезный труд
ужасные нечеловеческие муки