Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
В повести «Бела» Печорин показан как типичный представитель светского общества.Бэла, Казбич, Азамат живут в гармонии со средой,чего очень не хватает Печорину. В повести образ героя выглядит малопривлекательно, так как Максим Максимыч просто излагаетфакты, не давая им никакой оценки, поэтому герой предстает безжалостным и черствым человеком. И это неудивительно, ведь Печорин похищает Бэлу, не задумываясь о последствиях для нее, о том, что отрывает ее от родного дома. Такой поступок можетбыть оправдан лишь очень сильной любовью, а Печорин не испытывает ее. Герою безразличны чувства других, его отношение к любви, показанное в повести, служит доказательством этому. Если судить о Печорине по первой повести, — это чудовище, ноЛермонтов заставляет читателя посмотреть на героя с другой стороны, его собственными глазами, и в новелле «Тамань» повествование переходит уже к самому Печорину. Однако повесть «Тамань» — это самое романтическое место во всем произведении.События, описанные Печориным, очень интересны, хотя он играет в них второстепенную роль; все же герой раскрывается как человек, в котором осталось довольно много романтического. Печорина необыкновенно влечет та свобода, которую олицетворяет Янко, ундина,слепой мальчик… Они живут в единстве со стихией, с морем, но вне всякого закона. Это, безусловно, привлекает Печорина, и его поступки тоже становятся несколько безрассудными, например, поехать кататься на лодке, не умея плавать. Но этот мир не для него.Печорин чужой там. В «Тамани» существует также и другой мир — мир обыденной провинциальной жизни. К нему принадлежат урядник, десятник и так далее. Они являются воплощением старого несвободного мира, который вызывает у Печорина лишь отвращение своей убогостью. В результате герой оказывается чужим и в мире романтизма, и в мире реализма. Печорин нигде не может найти себе пристанища.Повесть «Тамань» не является кульминационным моментом в романе, но именно в ней начинает раскрываться внутренний мир героя. Печорин рассказывает о себе искренне и без жеманства, давая строгую оценку себе и своим поступкам. В повестях «Тамань» и «Бэла» читатель еще не видит полного раскрытия образа, но в них герой как бы представляется публике сначала с внешней, а потом и с внутренней сторон. Обе повести также обладают некоторыми романтическими элементами, которые показывают и подчеркивают несовместимость героя с романтизмом.
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.